Педагог і волонтер Зоя Шилкунова жодного разу з початку війни не виїжджала зі свого рідного Харкова. Усю весняну воєнну шкільну чверть, коли місто практично щодня здригалося від десятків ракетних обстрілів і авіаударів, вона продовжувала вчити своїх першокласників. Онлайн-уроки з квартири харківської багатоповерхівки переривалися лише коли зникав Інтернет. Під час шкільних канікул вона продовжувала допомагати людям як волонтер у групі «Нові будинки».
Зараз у кандидата педагогічних наук, завкафедрою початкової освіти Спеціалізованої економіко-правової школи Харківського гуманітарного університету «Народна українська академія» (ХГУ «НУА») Зої Шилкунової – новий, воєнний набір першого класу.
Яким було перше знайомство з дітьми? Як через екран навчати найменших писати перші літери? Як уберегти здоров’я школярів від постійних уроків за комп’ютером і про що мріють харківські діти, яких вивезли з рідного міста - про це та інше, чим переймаються освітяни, напередодні Дня учителя розповіла в інтерв'ю GX Зоя Ігорівна Шилкунова.
Зоє Ігорівно, як відзначатимете День учителя? « Ковідний» уже був, а цей, воєнний, як на мене, сумніший.
Завжди святкували, а в цьому році будемо відзначати - відзначати дуже значущі моменти. Учитель – це людина, яка віддає. І вчитель завжди має що віддати. І це найважливіше - відчути, чого найбільше прагне дитина і щиро віддати, особливо сьогодні. Нині нашим дітям потрібні світлі люди поруч, щоб темрява не посіла в їх дитячих душах. І ми, вчителі, маємо бути саме такими. У моєму класі є один хлопчик, який нікуди не виїздив з Харкова. Він пережив усі ці вибухи. Напередодні, перед заняттями, разом з усіма він привітав мене з нашим святом. «Вітаю з Днем учителя», - сказав, і все. А потім раптом серед уроку він відриває голову від зошита, дивиться на мене з екрана монітора і каже: «Я помолюся Богу, щоби Ви буди здорові…» Більше ні слова. І тут у мене все рухнуло всередині. Про що він думав увесь цей час? А я не знаю, що відповісти, бо просто «дякую» – не те. Якби це було в класі, я б підійшла до нього і обійняла. А так... Досі не можу відійти. І скільки таких моментів на уроках.
Буква А - перші онлайн-уроки
Нинішній День учителя, як і 1 вересня 2022 року у прифронтовому Харкові, мабуть, надовго закарбується у пам'яті. Яким був цьогорічний першовересень у вас?
Такого важкого 1 вересня ще не було в жодного харківського вчителя. Багато хто прийшов в класи, які поповнилися новими дітьми. Потрібно було познайомитися з новачками, встановити довірливі стосунки, адаптувати малят у новому колективі та нових умовах. А ще сумістити різні програми, за якими вчилися школярі, підлаштуватися під їхні психологічні особливості. Причому все дистанційно.
Але найскладніше, як на мене, учителям, які взяли 1-й клас. Адже навіть офлайн-урок з наймолодшими учнями – це перманентна ситуація непередбачуваності. Це абсолютна магія п’яти- і шестирічних всесвітів, яку ти намагаєшся осягнути, прислухаючись, придивляючись і дуже обережно доторкаючись, щоб не нашкодити.
Я й гадки не мала, як це зробити в дистанційному форматі. Це був черговий професійний виклик. Тому хвилювань у мене 1 вересня було достатньо.
Але у дітей свято було – в онлайн, без традиційних лінійок. Ми знайомилися один з одним. Знайомили маленьких академіків з нашою академією: роздивлялися світлини класів, наші ігрові зони, шкільну форму й емблему на ній. Дуже емоційно, як в очному форматі, діти відреагували на символ академії Нуашку. Для них пролунав незвичайний шкільний дзвоник - це мелодія Gaudeamus (студентський гімн). Такий у НУА дзвінок. Ним тепер ми починаємо й закінчуємо кожний наш урок.
А ще 1 вересня ми в онлайн вручили дітям перший їхній школярський документ - свідоцтво першокласника (його потім роздрукували батьки). Отже, попри все, емоцій, оплесків і радощів вистачило.
Воєнний набір першокласників для "учительки у смартфоні" - особливий?
Ви знаєте, такого 1-го класу у нас в НУА ще не було. Тільки один хлопчик - у Харкові (я вже розповідала про нього), а інші виїхали за кордон. Вони вранці ходять до місцевих шкіл, а в українській зустрічаються у другій половині дня - дистанційно. Це ще більше ускладнює нам задачу. Адже малюк встигає тільки перекусити після європейської школи, а його вже чекає українська. І зробити так, щоб йому після бутерброда захотілося не погратися, а йти на заняття, дуже непросто. Але зараз я вже більш впевнено можу сказати, що це можливо.
Ви стверджували раніше, що вчити першачків дистанційно практично неможливо, бо потрібно взяти руку дитини в свою і разом з нею виводити перші літери. Але зараз альтернативи дистанційним урокам для харківських школярів немає.
Навчити писати дійсно неможливо, не взявши його руку у свою. Тут ми не в змозі щось змінити. Але є батьки. Я сміливо й з великою вдячністю можу назвати їх своїми колегами. Вони поруч із дітьми під час уроків: хтось постійно, хтось тільки тоді, коли потрібно щось прописати, допомогти проаналізувати зразок і прописати рукою дитини кілька букв або цифр.
За місяць мої школярі навчилися цілеспрямовано спілкуватися один з одним. Вони домовляються про те, як побігають по коридорах, як станцюють разом руханку, як хтось навчить когось вирізати. Дуже розвеселив один хлопчик, коли сказав засмученому однокласникові: «Не переживай, у Харкові я підставлю тобі своє плече й ти зможеш у нього поплакати». Діти – це диво, навіть у дистанційному форматі навчання.
І , знаєте, щодня ми на наших уроках в онлайн уявляємо, що колись сядемо на килимку в нашому класі (про парти мої діти чомусь не мріють) і будемо гратися.
Діти часто згадують про війну, Харків? Вони хочуть повернутися додому?
Я помітила досить цікаву тенденцію: мої першокласники говорять не про Харків, а про Україну. «Коли я повернуся в Україну», «Коли ми зустрінемося в Україні», навіть, коли говорять про школу, кажуть: «Коли ми будемо в нашій школі в Україні». Ті, хто за кордоном, вони з тугою говорять про залишені іграшки і рідну домівку. Хлоп’я, яке зараз у Харкові, живе емоціями від прильоту до прильоту, від вимикання світла до неможливості вийти на вулицю під час тривоги. Він часто розповідає про свій улюблений садок на Павловому Полі, де розбиті всі вікна та двері. І говорить він так, що я не знаю, чи зникне ненависть коли-небудь з його пораненої душі.
А якщо у Харкові повітряна тривога, стріляють, ви зупиняєте урок?
Напевно, це неправильно, але я не зупиняю урок. У Харкові під час наших занять може бути дві-чотири тривоги. Якщо буду щораз іти, то ми закінчимо заняття вночі. Все навчання буде недоцільним.
Уже доводилося переносити уроки через відключення електроенергії чи Інтернету?
Тепер, готуючись до уроків, у мене, крім методичної задачі, є ще й технічна. Для підстрахування все, що потрібно для уроків, відкрите на комп’ютері та у ноутбуці. На нього відразу можна перейти, користуючись мобільним інтернетом. Комп'ютер постійно підключений до джерела безперебійного живлення, яке дасть можливість якийсь час працювати без світла. Повербанки також завжди заряджені, щоб підключити телефон. Завдяки такому перестрахуванню збою в роботі вдавалося уникати. Дай Боже, щоб і далі так було.
А у дітей бувають такі технічні проблеми?
Один раз хлопчик, що у Харкові, не зміг підключитися. Не було електроенергії. Але вже наступного дня під’єднався через планшет. Однак дуже засмутився, що не зміг виконувати з іншими інтерактивне завдання. Справа у тім, що я, за необхідності, передаю дітям дистанційне керування, а в планшеті такі можливості обмежені. Довелося придумувати схожу гру наступного дня.
Раніше дітям видавали в школі підручники, зошити до них. Тепер електронні книги. Заміна рівноцінна? З е-підручниками легше чи складніше навчати?
Не можу сказати, що навчати за електронними підручниками легше або важче. Навчати взагалі важко. Але тут важливо інше - не нашкодити здоров’ю дитини.
Нещодавно на засіданні кафедри початкової освіти обговорювали питання роботи з електронним підручником у контексті збереження зору дітей. Задля здоров’я дітей у чистому вигляді ми не використовуємо їх на уроках. Молодшим школярам не можна відкрити підручник і запропонувати роботу з ним. Логіки підручника, звичайно, дотримуємося. Якесь завдання з підручника, ілюстрацію доцільно вставити в презентацію. Включаємо інтерактивне завдання, яке самі розробляємо. Це, як на мене, найбільш оптимальний спосіб роботи.
Трохи старшим дітям пропонуємо прочитати правило з е-підручника. Але стараємося, щоб діти довго не дивилися на статичне зображення сторінки. Багато батьків наших академіків (ред. - так називають школярів в НУА) одержали в бібліотеці паперові підручники. Комусь ми відправляли їх «Новою поштою», хтось із батьків просто роздруковує сторінки. І все для того, щоб дитина не сиділа увесь час перед екраном. Крім того, батьки роздруковують електронні зошити до підручників, щоб діти могли виконувати завдання. А фото дитячих робіт відправляють на перевірку вчителеві.
Діти, які виїхали за кордон, повинні відвідувати місцеві школи. Інакше - штраф. Такі вимоги у більшості країн ЄС. Дві школи (закордонна і українська) – чимале навантаження на дітей. У першому класі воно критичне?
Навчання у двох школах – це однозначно велике навантаження для дітей незалежно від віку. Для першокласника в європейській школі навантаженням є не зміст освіти, а ранній підйом, 5-годинне перебування в іншому мовному середовищі, у новому колективі однолітків і дорослих, які тебе не розуміють. А для дітей більш старших класів уже додаються й проблеми освоєння навчального змісту, оскільки викладають нерідною мовою.
Загалом навчання українських дітей у європейських школах – це тема окремої розмови, оскільки має дуже багато аспектів. Існують свої плюси й мінуси. Але учень будь-якого класу, який навчається у двох школах, перевантажений. І завдання дорослих - оптимізувати цей процес і звести ризики до мінімуму.
І питання, яке не можу не поставити. З найпершого дня війни Ви в Харкові. Не було бажання виїхати туди, де не стріляють? Хоча б на пару тижнів, щоб виспатися, відпочити від щоденних сирен і вибухів.
Мені стільки разів ставили це запитання за ці 8 місяців. Не знаю, що й сказати. Я впевнена, що куди б я не виїхала, я однаково буду відчувати кожну рану мого міста. Мені здається, якщо всі виїдуть, Харків не витримає. Хтось має його надихати. Від цього не можна виїхати. Це щиро.
Нагадаємо, у Харкові понад 4 тисячі педагогів залишилися у місті і продовжують викладати дітям. Працюють усі 210 шкіл.
Галина Половик
