На Полтавщині, за 18 км від міста Кобеляки, у невеликому селі з незвичною назвою Кустолові Кущі в одному дворі з весни мешкають переселенці з Харкова – понад 40 евакуйованих собак та кішок. З ними їхні рятівники – молода пара харків'ян – Анастасія та Олександр, які розписалися через місяць після початку війни та 6 років спільного життя.
«Все було швидко та по-воєнному. У Кобеляки, де мешкає моя мама, ми привезли з Харкова першу партію собак і встигли з чоловіком заїхати до сільради. Нас розписали за півгодини. Замість весільного вбрання – звичайний одяг не першої свіжості, в шерсті та слинах хвостатих. Словом, справжнє весілля кінолога», - щиро посміхається Анастасія Климнюк і вихваляється весільним подарунком - цуценям добермана. Хвостату дівчинку подарували люди, яким привозили корм.
«Вона – дитина війни, народилася 24 лютого. І до нас потрапила у місячному віці», - продовжує співрозмовниця.
Після весілля молодята відразу повернулися до Харкова, де на них чекали тварини.
«Їдемо у медовий місяць у гарячі точки Харкова», – жартував Олександр. Тоді подружжя не було впевнене, що зможе вивезти всіх тварин у безпечне місце. Вони були готові залишатися з ними у Харкові.
Собачниця
Собаки для Анастасії – це любов, хобі, професія. Більше восьми років вона працює інструктором з робочих якостей собак, хендлером (презентація чотирилапих на виставках).
Перша собака – німецька вівчарка Дейзі, з'явилася у Насті, коли їй було 12 років.
«Дейзі була найулюбленішою і найдорожчою. Прожила у нас 12 років. Пішла, коли по будинку бігало піврічне хвостате маля - кане-корсе Айдар. Дейзі встигла його поняньчити. Потім мале ще два місяці в кожному «німці», який приходив до нашої оселі, шукало Дейзі, але не знаходило. Звідси у нього – патологічна нелюбов до німецьких вівчарок – терпить, але не любить», – каже Анастасія.
День-два і все закінчиться
До війни Настя з тоді ще цивільним чоловіком Олександром та донькою Ксенією жили у багатоповерхівці на Нових будинках. З ними – 4 собаки, серед яких кане-корсо Айдар, та ще 2 кішки.
Ще 23 лютого вночі Настя допомагала приймати пологи у вихованця знайомої дівчини. Чоловік таксував допізна. 24 лютого він мав заступати на чергування в охоронній службі.
«Ми приїхали під ранок додому. Почали розігрівати їжу, – розповідає Анастасія. – І тут почули перші вибухи. Як і багато хто, у перші години ми були трохи розгублбені: не розуміли, куди бігти і що робити. Виїжджати далеко одразу не ризикнули - дороги вже були забиті автомобілями. Розбудили доньку. Почали збирати найнеобхідніші речі. І тут зателефонував Євген - господар німецької вівчарки на прізвисько Тайсон, яку я дресирувала. Він запропонував переїхати всією родиною до підвалу його цеху. Це неподалік нашого будинку. А заразом доглянути його вівчарку».
Сам же Євген відвіз сім'ю за кордон: його дочці-діабетику потрібна була операція на очах.
«Ми переїхали до підвалу одного з його цехів. Першу ніч з нами була ще одна родина – мама, син та собака – мій підопічний кане-корсо. Чоловік у жінки військовий, тому одразу пішов у частину. Усі сподівалися, що день-два – і це все закінчиться», – згадує перші дні війни Анастасія.
Британець Ксан
На третій день війни сім'я почала активно шукати корм для тварин.
«Я ще 23 лютого замовила корм на Нову пошту, але він не встиг прийти. Все було закрито. У магазинах на полицях були лише солодощі. Ні круп, ні м'яса, одним словом – нічого», - каже співрозмовниця.
Неподалік їх укриття в гаражах продавали корм. У черзі стояло близько 60 людей.
«Поки стояли у величезній черзі прийшов чоловік із переноскою. У ній був кіт. Чоловік сказав, що сім'ю відправив, будинку у нього вже немає, а йому треба йти на фронт. Він просив, щоб хтось забрав кота: назовсім чи на час війни. Охочих не було... Ми з чоловіком переглянулись і зрозуміли одне одного. Саша схвально кивнув мені, і ми забрали Ксана. Так звали кота. Він виявився справжнім шкідником-британцем і став нашим талісманом. Адже він був першим, кого ми прийняли у сім'ю для евакуації», - продовжує молода жінка.
Вона з болем згадала, як того дня чоловік з черги, який на 30 тисяч гривень накупив корм, переноску для тварин, відштовхнув ногою замученого дворнягу, який до нього підбіг. Як вони з чоловіком відкрили куплений мішок корму та насипали голодній собаці: «Це насправді було жахливо – стільки людей і всім байдуже».
Повернувшись додому з їжею та Ксаном у переносці, Анастасія у соцмережах у групі про тварин натрапила на повідомлення: жінка цікавилася, де можна приспати собаку.
«Йшлося про 5-річну вівчарку Раду. Жінка була в розпачі: у неї була маленька дитина, яку треба було вивезти. А взяти із собою собаку не могла. За півгодини Рада вже була з нами, господиня плакала і дуже важко з нею прощалася», - каже Анастасія.
Наступним до них потрапив кані-корсо Кані разом із господаркою Галиною, якій уже за 70 років. До війни бабуся жила з онуком-сиротою, якого відправила до Польщі. Залишившись сама, жінка наперед попросила Анастасію допомогти прогодувати собаку.
«Недовго думаючи, чоловік забрав їх двох», - каже кінолог.
Тварин у підвалі додалося. Молоді люди розуміли, що в легковику вже не помістяться і ухвалили рішення – вони залишаються у Харкові та продовжують рятувати тварин.
Кудлаті ангели-охоронці
З перших днів війни Анастасія з чоловіком врятувала десятки тварин: когось підібрали на вулиці, у підвалах зруйнованих будинків та прилаштували у добрі руки, комусь допомогли кормами, інших забрали на прохання їхніх господарів та вивезли до відносно безпечної Полтавщини.
«Багато хто не міг взяти з собою своїх улюбленців. Кожен хвіст – це особлива історія. Я завжди знала, що з нами все буде добре, адже вдома на нас чекають вони: їм без нас не вижити. І вони стали нашими кудлатими ангелами-охоронцями», - впевнена Анастасія.
За її словами, алабай на прізвисько Барон вберіг і її, і чоловіка від лиха.
«Був у нас алабай на прізвисько Барон. Він нас урятував. Коли почалася війна, господиня собаки наважилася виїхати. А куди Барона? Вона й попросила нас забрати алабая разом із кішками. Ми поїхали за ним, хоча того дня мали відвезти корм до мікрорайону Рогань. Потім довідалися: того дня і саме в той час на Рогань прилетіло в місце, куди ми мали їхати. Згодом Барона забрали у нову родину. Він виявився чемпіоном із собачих боїв», - розповіла кінолог одну з багатьох історій із життя чотирилапих. Історій, яких могло б і не бути, якби не війна.
Вівчарка з "посагом"
У місті з бензином було кепсько. Їздити не було на чому. Але й тут, переконана Анастасія, допомогли вищі сили від кудлатих ангелів.
Наступного дня після появи Кані їй зателефонувала господиня двох німецьких вівчарок – Альми та Шани, та двох кішок – безпородної Шеррі та 14-річної британки Сніжі.
«Любов Федорівна не могла виїхати з ними: вік собак уже не той, щоб їхати далеко. Але покинути також не могла. Звісно, ми забрали усіх тварин. А на додачу до них господиня вівчарок віддала нам свій електромобіль. Не гібрид, а саме електромобіль! Після цього ми змогли спокійно пересуватися містом. Підзаряжали машину на підприємстві, де мешкали», - розповідає кінолог-волонтер.
А гроші, які Анастасія до війни збирала на свою машину (близько 50 000 грн), на сімейній раді вирішили витратити на корм.
«Купували найбюджетніші корми, щоб на довше вистачало. Допомагали кормом усім, кого знали. Незабаром наші телефонні номери розлетілися містом», - продовжує співрозмовниця.
Їм дзвонили з різних частин міста. Хтось просив допомогти з кормами, хтось – купити та привезти їжу для тварин. Ті, кому корм купували, часто давали більше грошей, щоб ми допомогли тим, кому скрутніше.
Проте гроші та корми закінчувалися дуже швидко. Анастасія почала писати пости у фейсбуці із проханням про допомогу. І багато хто відгукнувся. Молоді люді продовжували купувати та розвозити їжу для тварин. Люди телефонували і просили прихистити їх вихованців, в основному великих собак.
«Господарі виїжджали та просили нас взяти на перетримку собак. А були покинуті. Тих, кого о знайшли у підвалах, кого покинули господарі, ми намагалися прилаштувати до добрих родин», - розповідає кінолог.
Анастасія розуміла. що тварин треба вивозити з Харкова, який здригався від обстрілів десятки разів на день. Але не знала, на чому. І тут знову собачі янголи допомогли.
Бус від англійських бульдогів
На Великій Данилівці в одному з дворів був розплідник. У зруйнованому снарядом будинку жили чотири англійські бульдоги: три дівчинки та хлопчик. Усі вікові: Льоліку та Челсі – по 6 років, а Пеппі та ще одній дівчинці – по 9 років.
Хазяйка змогла евакуювати більшу частину тварин, а «стареньких» залишила. Невдовзі люди, які їх доглядали, теж виїхали.
«Сім'я шукала, кому передати собак. Їхній пост у соцмережах знайшла моя мама. Зателефонувала. Їх привезли до нас «волонтери», як пізніше з'ясувалося, за 3 000 грн», - розповідає Анастасія.
Собаки були брудні та недоглянуті. У найстаршої Пеппі в складці між носом і оком знайшли осколок. Мабуть, коли снаряд потрапив у будинок, дісталося і Пеппі... Вона практично не ходила.
«Промивали, чистили, купали та вилікували. Пеппі ожила, стала лагідною та грайливою. Дякую харківським ветеринарам. Вони – герої. Пізніше Пеппі разом з іншими бульдогами відвезли до мами. Вони потоваришували, Пеппі спала біля мами. І прожила ще один місяць. Вона дочекалася нашого другого приїзду та пішла до собачого раю. Мама плакала, а я її заспокоювала, казала, що Пеппі було в нас добре», - продовжує Анастасія.
Господиня бульдогів теж допомогала, як могла. Її син полагодив свій вантажний бус і віддав його волонтерам, які привозили допомогу людям та собакам. На цьому бусі молоді люди пізніше вивезли усіх тварин на Полтавщину.
Евакуація
Вивозили у три заходи. Першими, рівно за місяць з початку війни, 24 березня, виїжджали невеликі собаки – англійські бульдоги, підібрані «французи», цуценята-боксери, кішки.
Першу партію хвостатих переселенців вивезли на «пиріжку» до мами Анастасії – у Кобеляки, що за 60 км від Полтави.
Ззаду у «пиріжку» між клітками їхала донька Ксенія, яку вдалося таки вмовити поїхати до бабусі.
«Вона дуже хотіла бути з нами, щоб допомагати доглядати тварин, які залишилися у Харкові. Адже тоді ми ще не думали виїжджати з Харкова. З такою кількістю собак мало охочих прийняти біженців», - ділиться Анастасія.
Проте світ не без добрих людей. Сім'я, яка дала притулок щеняті боксера з Харкова, запропонувала свій будинок у селі Кустолові Кущі, з сараями та іншими спорудами, де можна було звести вольєри.
«Ми не думали довго – почали готуватися до другої ходки. З машиною, як я вже говорила, нам допоміг син господарки англійських бульдогів. Він дав нам той самий бус, який полагодив для волонтерських потреб, - продовжує кінолог. - Кліток для транспортування не вистачало, купити не було за що. Але чоловік разом з другом змайстрували їх з дерева, металу».
Другим рейсом їхали вже колоною з кількох машин: бусик, «пиріжок», на якому вивозили перших тварин, авто сім'ї охоронця підприємства, де вони жили. У цій колоні їхала і собака-чемпіон – німецька вівчарка Ронні.
«До війни ми з Ронні пройшли не одну виставку і здобули не один титул. Ронні господарі віддали нам одним із найостанніших. Сказали, що на якийсь час - поки не знайдуть, куди його забрати. Його родина з району ХТЗ разом із дітьми їхала, як і багато хто, в нікуди. Я сама вмовляла їх виїхати з Харкова, пообіцявши, що догляну собаку. Я не знаю, чи заберуть усіх собак, яких ми вивезли після війни, але точно знаю, що заберуть Роннічку», - продовжує Анастасія.
Новосели
Третьою ходкою Олександр вивіз котів, що залишилися у харківському підвалі, і найнеобхідніші речі.
Тепер у сільському будинку Анастасія та Олександр господарюють удвох. Дочка Ксенія живе у бабусі в Кобеляках, бо там є інтернет і можна навчатися в школі онлайн. На вихідні, звісно, приїжджає до батьків.
У господарстві, крім 28 евакуйованих собак і 18 кішок, є ще корова та двоє телят. Анастасія, переборовши свій давній страх перед рогатими, навіть навчилася доїти корову.
«Багато хто з місцевих приходить до нас у гості. У селі дуже добрі та чуйні люди. Допомагають хто чим може. Роздобули дошки, сітку та інший будматеріал для кліток та вольєрів. Одним словом, людьми, які тут мешкають, я не перестаю захоплюватися. Без їхньої підтримки нам було б дуже важко», - каже з подякою кінолог і радіє тому, що її підопічні у безпеці.
Галина Половик
