16 жовтня – одна із найбільш визначних дат у театральній історії Харкова у минулому столітті. Цього дня 1926 року розпочався перший харківський сезон знаменитого театру «Березіль» під керуванням не менш видатного режисера-експериментатора Леся Курбаса.
Театр проіснував у Харкові кілька років. Правонаступником «Березіля» вважається діючий зараз Театр імені Шевченка, який в 2022 році під вибухами ракет відзначив свій 100-річний ювілей.
Початок театру «Березіль»
Історія головного театру Леся Курбаса розпочалася у Києві 1922 році, за чотири роки до вищезгаданої харківської прем'єри. Курбасу на той момент було 35. На сьогодні вік – юний. У першій половині минулого століття цілком зрілий. На той час режисер мав багатий сценічний і життєвий досвід і навіть пережив любовну драму, яка мало не закінчилася трагедією. На початку кар'єри він пристрастно покохав актрису Катерину Рубчакову. Не отримавши відгуку на свої почуття, намагався пустити собі кулю у серце. Дивом залишився живим, але кулю лікарі не зуміли витягти з грудей – вона залишилася з режисером на все життя. Але це – невеликий ліричний відступ, що маже не має відношення до «Березіля».
Лесь Курбас та Вадим Меллер під час гастролей театру «Березіль» в Одесі. 1927 рік
За чотири роки «Березіль» став найкращим українським театром і прославився настільки, що на початку 1926 року народний комісаріат освіти України вирішив перевести його до столиці – Харкова.
Найкращий театр переїхав до Харкова
Історія харківського «Березіля» виявилася вдвічі тривалішою від київського. У Харкові склався театральний тандем – режисер Курбас та драматург Микола Куліш. На сцені театру йшли п'єси Куліша «Народний Малахій» та «Міна Мазайло».
Навколо «Березіля» зібралися найкращі у 1920-30-ті роки українські режисери та актори. Деякі актори залишилися у Харкові, зображеними у бронзі. Автор найкращого у світі пам'ятника Тарасу Шевченку (під час війни, щоб зберегти пам'ятник, його наряду з іншими було обкладено мішками із піском) скульптор Матвій Манізер запросив позувати акторів «Березіля». Наталія Ужвій виконала роль «Катерини», Сусанна Коваль – молодої селянки, Амвросій Бучма – повстанця часів Коліївщини та селянина з жорнами на плечах, Іван Мар'яненко – старого запорізького козака, пов'язаного, але не підкореного, Лесь Сердюк – молодого хлопця з косою кріпака зі зв'язаними руками, Ростислав Івицький - військового.
Арешт режисера
Лесь Курбас проживав у знаменитому будинку «Слово», який знавці історії репресій 1930-х називають зловісним. Будинок був спеціально збудований для діячів культури – режисерів, акторів, письменників, журналістів. Частину мешканців будинку було заарештовано, частину засуджено до вищої міри покарання та страчено.
Експериментаторські методи Курбаса не дуже поєднувалися зі стилем соцреалізму, який із 1930-х стає домінуючим у радянському мистецтві. Наприкінці 1933 року Курбаса звільнили з посади художнього керівника театру. Йому інкримінували націоналізм, формалізм та відрив від радянської дійсності. У ті часи за подібними звинуваченнями найчастіше був арешт.
Після усунення від кревництва «Березілем» Курбас вирушив ставити Шекспіра у Державному єврейському театрі. 26 грудня 1933 року режисер був заарештований і ув'язнений за звинуваченнями в участі в контрреволюційно-терористичній організації (Українській військовій організації) та через наміри вбити 2-го секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева.
Театр за колючим дротом
У квітні 1934-го Курбаса відправили на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на Ведмежій Горі, а потім – на Соловки. Така ж доля спіткала і Миколу Куліша.
Цікаво, що у місцях позбавлення волі Курбас продовжив театральну діяльність. У таборі на Ведмежій Горі в Карелії діяв театр, розрахований на 350 місць для глядачів. В 1936 Курбаса перевели на Соловки і там режисер теж створює театр, ставить Бернарда Шоу, а коли його етапували на острів Анзер, в маленькому театрі, який був розташований в колишній церкві, Курбас поставив "Маленькі трагедії".
Серед останніх п'єс, поставлених Курбасом у табірному театрі, називають "Інтервенцію" Славіна, "Смерть Тарілкіна" Сухово-Кобиліна, "Учня диявола" Бернарда Шоу та вигадану в принципово новому жанрі "табірного вар'єте" п'єсу "Сон на Вянь-Губе".
Курбаса було засуджено до п'яти років позбавлення волі. Тобто він мав вийти 1939 року.
Влітку 1937 року особлива трійка Управління НКВС Ленінградської області РРФСР засудила 1825 чоловік Соловецькій в'язниці особливого призначення до вищої міри покарання. У списку значилося і прізвище Леся Курбаса.
Місце загибелі Курбаса стало відоме лише у липні 1997 року, коли було виявлено та опубліковано "Справу № 3168" за звинуваченням Курбаса, знайдено розстрільні соловецькі списки. Раніше, 1961 року, дружина Леся Курбаса Валентина Чистякова отримала лист із свідоцтвом про смерть чоловіка 15 листопада 1942 року у віці 55 років від крововиливу в мозок.
Новий театр
Після арешту Курбаса його театр проіснував недовго. 1934-го року слово «Березіль» зникло з назви театру. Але діючий і сьогодні театр імені Шевченка вважається продовжувачем саме курбасівських традицій.
Театр імені Шевченка очолив Мар'ян Крушельницький – один із провідних діячів «Березіля». Існує театральна легенда, що Крушельницький спочатку втік із театру. Його дещо шокували режисерські експерименти: Курбас трактував класичні п'єси несподіваним чином, перетворюючи їх на якусь подобу естрадно-циркової дії. Але Курбас виявився настільки переконливим, що Крушельницький повернувся, відслужив у його театрі 10 років – з 1924-го до закриття театру 1934-го, а згодом очолював театр Шевченка до 1952 року. Театр під художнім керівництвом Крушельницького входив до п'ятірки найкращих театральних колективів країни.
Щоправда, театральні експерименти довелося припинити. До них поверталися хіба що з 2002 до 2005 року, коли художнім керівником був режисер Андрій Жолдак. З його спектаклями колектив за чотири роки відвідав близько 15 країн Європи. Постановки Жолдака викликали вкрай неоднозначні оцінки, проте незмінно ставали гучними інформаційними явищами.
