У бійця 5-ї Слобожанської бригади міцна статура, горда постава та яскрава літературна мова, проте лаконічна мова. У 1985 році чоловік закінчив Дніпропетровське вище командне зенітне училище. Потім служив у Туркменістані та Казахстані, це був тоді Середньоазійський військовий округ. У 93-му офіцер повернувся в Україну, служив у зенітно-ракетній бригаді, а у 1995-му звільнився у запас.
«Присягу на вірність народові України прийняв, але армія тоді розвалювалася та розпродавалася. Я вийшов у запас, маючи звання «капітан», був командиром батареї зенітно-ракетного комплексу «С-300», що базувався у Харкові», - пригадує офіцер і додає, що після служби займався бізнесом, мав родину.
«24-го лютого, після вторгнення я сам прийшов до військкомату, бо треба захищати свою країну», - розповідає Баракуда, який захищав П’ятихатки, Черкаську Лозову, Дергачі.
«У червні нас перевели під Дементіївку, я був командиром групи оперативного резерву батальйону. У нас було два БТРи, у разі загрозливих ситуацій ми висувались на підсилення як мобільна група підтримки. В один день нам поступила команда вийти на підсилення групи, що потрапила у засідку», — по-військовому чітко доповідає чоловік.
Згадує, як зібрали групу та на пікапах були перекинуті ближче до лісосмуги, де були ще десять бійців Національної гвардії, яким побратими та йшли на допомогу. Чіткої інформації, де у той час знаходились позиції Сил Оборони, не було. Тож військові почали рити шанці та відправили групу з чотирьох осіб на розвідку. Але група одразу потрапила під вогонь, повернулося лише двоє поранених, за ними бігли окупанти. Українські військові відсікли їх вогнем з кулемета та зрозуміли, що знаходяться у ворожому оточенні.
«Над нами весь час висіли дрони, працювали міномети. По декілька разів на день намагалися взяти нашу посадку штурмом, ми відбивалися, — пригадує Баракуда та продовжує. — За два дні після цього була дана команда виходити, я та ще 3 людини прикривали відхід інших. Але почався сильний обстріл, двох моїх побратимів вбило, про одного я не знаю нічого, він досі вважається таким, що зник безвісти. До того ж рація вийшла з ладу».
Баракуда каже, що йти чітко у потрібному напрямку можливості не було, він йшов посадками та розумів, що замість сходу йде на північ. Декілька разів боєць наривався на групи росіян, одну ніч ночував на мурашнику, бо зовсім поруч у якомусь закинутому піонерському таборі всю ніч випивали окупанти з гучною музикою та п’яними танцями.
«Майже нічого не їв декілька днів, болотами вийшов у глухе село на кордоні з росією. Людей зовсім не було, в одному будинку гавкав собака. Я зайшов у двір, люди дуже злякалися, вони подумали, що я – окупант, почали кричати, що харчів немає, що «ваші» вже все забрали, — пригадує боєць, та продовжує. — Ми сіли з ними, закурили, місцеві почали розповідати, що тут всюди патрулі, постійно обшукують будинки, і що найстрашніші не кадирівці, а «лднрівці». Домовились, що я відпочину та піду собі».
З теплими нотами Баракуда пригадує, як мешканці того прикордонного селища дали йому поїсти, попри те, що у них самих з харчів майже нічого не залишилося, та укривали українського бійця дві доби.
«Через день зранку мене вивели та показали напрямок, в якому мають знаходитись українські позиції. Дали одягнути чорне пальто та якусь жовту панамку, форму я не знімав. Хоч і дуже боявся місцевий чоловік, але провів мене достатньо далеко лісом та болотом, показав напрямок, в якому мені слід було рухатись. У потрібному селі я дійшов до перших будинків - там мене зустрів наш патруль. Щастя було – не передати, яке! Це були українські нацгвардійці! Вони сказали, що побачили мене метрів за триста, мовляв, що за людина з автоматом у чорному пальті та жовтій панамці нахабно пре просто по дорозі», — з сумним гумором завершує свою розмову боєць Баракуда. І додає, що дуже вдячний мешканцям села за допомогу, які попри окупацію залишились патріотами України.
Сьогодні капітану Баракуді 59 років. Він продовжує нести службу у 5-й Слобожанській бригаді Нацгвардії.
