Must read: Юлия Кисина. «Весна на Луне»

1557
Проникновенный, философский и в то же время фантастически-саркастический роман о детстве, взрослении и постижении жизни.

Серия: Эпоха

Издательство: «Фабула»

Количество страниц: 256

Язык: украинский

«Весна на Луне» - замечательное сочетание сатиры и юмора, которые не оставляют автора, даже если речь идет о столкновении юной героини с педофилом, а «коммунальная мифология» написана не без влияния Булгакова с Ильфом и Петровым. Автор нанизывает свои истории мелкими бусинками сквозь эпохи и измерения, сочетая мистические явления с семейными легендами. И так искусно, что читателю порой не отличить аллегорию от истины.

Юлия Кисина (1966) - прозаик, поэт, художник. Уроженка Киева, с 1990 года она живет в Германии. Окончила киевскую Художественную школу имени Тараса Шевченко, училась на сценарном факультете ВГИК в Москвита в Академии художних искусств в Мюнхене. С конца 80-х годов 20 века участвовала в жизни московского литературного андеграунда, была приближенной к кругу концептуалистов, публиковалась в самиздате. В Германии Кисина стала известна как художница благодаря «перформативной фотографии» и перформансу. Начиная с 2000 года, провела ряд художественных акций. В 2003 году была инициатором международного фестиваля «Искусство и преступление» в театре «Хеббель» в Берлине. В 2006 основала «Клуб мертвых художников».

Наибольшую известность получили романы Юлии Кисины «Весна на Луне» (2012) и «Элефантина, или Кораблекрушенция Достоевцева» (2014). Роман «Элефантина» удостоен премии журнала «Звезда» за 2015 год, он также номинировался на престижную премию «Русский Букер».

 

Отрывок из книги:

У підводному світлі вечорів місто було непорушне. Спершу навпроти нас, під Байковою горою, стояли двори із рожевими торцями будинків та зашкленими верандами, з-під дашків яких густо тягло борщем. Там жили жінки у сірих панчохах, що сповзали вниз по варикозу. У тих непорушних дворах від вітру надималася білизна, наче сам вітер терта виполіскував її у своїх синіх хвилях.

Усі любили дивитися на ту білизну. Одразу довкола навітрилених простирадл з’являлися малолітні капітани. «Вітер ходовий!» — кричали вони. За це їх шугали старі баби — беззубі тварюки, або старі баби, усередині котрих ще світилися чи вже поринули у вічний сон смертельні красуні з кігтями та гривами київських левиць. А ще там були у присмерку такі калюжі, які особливо ретельно накопичували сонце увесь день і потім, у найостаннішу мить перед його заходом, різали очі світлом так боляче, так андалузько-щемливо, що кожного разу всякий, кому випадало дивитися на ті калюжі, мимоволі казав собі: «Ну от, от і світло звідти, з того боку нашого життя, нетлінне рожеве світло». І дехто казав усередині своєї голови: «Я бачу ті калюжі востаннє, може, у найостанніший час мого життя». Але світло, що сяяло з калюж, було нетварним, тобто це світло, яке перевищує собою усі земні фотони та сутності і яке не можна було ані осмислити, ані описати, а якщо описати, то тільки у стані благодаті, й не словами, а лише якимось муканням тваринним.

І я бачила ті калюжі вперше того вечора, колигорів пустир. А пустирі у нашому місті були, наче справжні нескінченні степи. Адже руїни одразу вкривалися довгими міцними травами, і одразу навалювалася природа. Жовті верби, що пришкандибали від самого Дніпра й продовжували плакати своїми батіжками. Довкола літали орли та куріпки, а батько усе ходив довкола руїн та казав: «Геть усе місто до ноги знищать»,— та скрушно хитав уже тоді сивою головою.

І як він казав — так і сталося.

Місто із часом знесли та на його рештках побудували зовсім інше місто, й так було нескінченно багато разів, тому це місто ніхто й ніколи не розпізнає. І поки екскаватори руйнували моє бідне, потріскане місто, на Дніпрі, уздовж його берегів, буремно та галасливо та під музику ницу, як порнографія, квітли раки із пивом та латаття і засмаглі спітнілі спортсмени — штани затісні, ґуля назовні — катали цибатих веснянкуватих дівчат на моторних човнах. Упиті понадміру співали під ревище моторів у просякнутому гасом повітрі тих складаних неділь, а хто не співав та не випивав, ті мріяли та страждали просто так. І якщо були у нас веселощі, то були вони обов’язково із гіркавим присмаком.

Старі

Якось до нашого життя увірвалася Віра.

— Хто така ота Віра, де ти її відкопала? — питався батько, бо нічого не розумів.

— Вона нещасна істота,— казала мати.

Потім ішла заплутана історія про перелам шийки стегна, про початковий склероз, та про ордер на квартиру.

— Який ордер?

Та мати починала із якимось затинкуватими подробицями розповідати про те, що у сусідньому будинку нещодавно розселили комунальну квартиру.

— А Віра?

Мати й сама достеменно не знала, хто така та Віра. Для мене це означало, що тепер за будь-якого натяку щодо Віри, вона обов’язково буде казати, що коли ми не допоможемо їй сьогодні, то і нам нещастя не оминути.

Кінець кінцем з’ясувалося, що Вірі залишилося лише тиждень жити в комуналці, а потім — вулиця.

Комунальні квартири були якимись особливими заповідниками життя, вони щохвилини вивертали своє нутро на загальний подив. Синюваті кури, що їх вивішували у вікнах морозного дня, розчепірювали мертві лускаті лапи із павутиння авосьок, простягаючи їх до Господа Бога. У коридорах тих квартир — у пісних нутрощах випатраних будинків — зі стель звисали предмети загального вжитку, всіляке залізяччя та велосипедні колеса. Там погрозливо намагалися гепнутися вам на голову валізи, так і не розібрані з часів війни, революції та Київської Русі. У тих квартирах панувала темрява — та після неї різке вискливе світло. Дзвеніли тази, човгали старі діди і тріщало нескінченно квітуче гнилим квітом радіо із народною багатоголосою піснею, що лізла крізь жовту матерію репродуктора. Там у горлянці унітазу клекотіла магматична лава та співали зіпсовані труби.

І так повелося, що мати почала приводити з помийок мандрівних старих бабів, що вже втратили здоровий глузд, а таких у місті було повно. Зазвичай вона питала:

— Лапулечко, де ви живете?

У такі хвилини голос їі був особливо солодкавонудотним. Старі баби тільки гляділи на неї жовтими козячими очиськами, трусили своїми молочними борідками, казали довге «ме-е-е-е-е» чи «бе-е-е-е», стукали копитами, а потім все одно вгрузали своїми дзьобами до помийних баків та всмак порпалися серед усяких відходів, гидоти та харкотиння. Моя мати обережненько підкрадалася до такої старої та вкладала у кишеню фартуха, що давно з’їхав тій на дупу, двадцять карбованців на харчування чи тягла до оселі на наш чистісінький диван — точну копію дивана Людовика Чотирнадцятого, який умощувався увечері на оригіналі того дивана та полюбляв дивитися із минулого на мою матір, водночас ледь похитуючи головою. І під тими пильними поглядами Людовика мати-оптиміст умикала на всю міць Угорську рапсодію Ліста для тих глухих старих і, може бути, навіть для самого Людовика. Батько після черги безрезультатних протестів, у дощ, у сніг, спеку та мороз рятувався на вулиці чи годинами відсиджувався у знайомих. Я знала: коли він повернеться — буде скандал. А поки його не було, мати притьмом варила борщ. Вона дбайливо годувала тих овечок, що миттєво заклякали у теплі на дивані Людовика,— годувала просто зі срібних ложечок своїх предків!

Іноді наставала зима. Приходила вона в нашомумісті гранично рідко, наскільки я пам’ятаю, у моєму всеосяжному дитинстві було всього дві-три зими, а усе інше — просто нежить. Зате до тієї рідкісної зими всі ретельно готувалися, особливо моя мати, яка взагалі все життя тільки й робила, що вила гніздечко для батька, який старішав та лисішав й усе більше нагадував їй пташеня, яке ще не вибилося в пір’я. А тоді вона плела якісь довжелезні колючі шарфи. І шарфи ті були абсолютно нескінченні, вони ставали безформними светрами із джгутами та волютами. Але апофеоз наставав тоді, коли вже густо заплетені були будинок та пагорб за вікном павутинням тих шарфів. Тоді мама відкривала швейну машинку — дерев’яний зінгеровський обеліск, який стояв у кінці довгого й темного коридора. Ставалося це саме тоді, коли на вулицях остаточно встановлювалася зимова тиша — тобто тимчасова смерть. Тоді вже ніхто не наважувався вийти в ту синю, холодну та вологу речовину, що розіллялася по місту та пагорбах, що просякла усі їхні найпотаємніші зморшки. То був час, коли всі лягали на дно, коли всі були заєдино із польовою мишвою та хробачками, тому разом із ними йшли кудись глибоко під земну кору. Тоді мати урочисто оголошувала, що вже час готуватися до літа й шити нові фіранки. У той час ліхтарі назовні вражали тоскною жовтизною. Потім починався деренчливий невгамовний стукіт — це мати крутила ручку швейної машинки та шкляно втуплювалася у біг нитки. Одноманітне кружляння колеса нагадувало мені тоді про потяг, навіть сама чорна із золотими мереживами чавунна машинка із осиною талією була схожа на паровоз. І тоді мені здавалося, що ми в дорозі — у довгій дорозі до літа й сонця. До враження того додавалося й те, що полотно фіранок, яке виходило з-під голки, розверталося й одразу ставало майже справжнім залізничним полотном. До весни фіранки ті починали заповнювати своїми брижами та кучугурами вже весь коридор, а ми все ще мчали. Потім до швейної машинки зробили електричний привід і стукіт багаторазово посилився. Це означало, що потяг пішов хутчіше. Тільки-от якось я із гірким жахом усвідомила, що їде він не до сонячних променів, а кудись у тривожну та лячну невідомість, до самої пащеки часу!

Саме тієї зими мої єдині антирадянські джинси перекочували до сина якогось алкоголіка із класу, до якого мою мати поставили класною керівничкою. Вона відповідала за тридцять душ чужих дітей. Усе це поріддя якихось асоціальних елементів, що відправляють малу нужду до кухонного рукомийника. Мені було байдуже. Взагалі мене не дуже обходило, чи є у мене джинси. Я взагалі не цікавлюся речами, бо вони не живі. Може бути, я могла б жити, наче якийсь голий чернець-відлюдник. Якось я почула історію католицької святої на ім’я Інеса. Чогось вона гуляла собі гола. А може, й не гуляла, а просто милася в лазні. В усякому разі, коли її схотіли чи то присоромити, чи то зґвалтувати, вона вся вкрилася волоссям. Але особливо приваблювала мене ідея живитися краплями роси.

Коли місто було майже все поховане під білим простирадлом снігу, під тьмяним сяйвом електрики розмова про Віру поновилася.

— Ну, як там бухгалтерша, та самотня стара дівиця?

— Я-от думаю, ми б могли...— Мати примовкає та уважно роздивляється себе у дзеркалі.— Ми б могли зробити одне добре діло.

Було зрозуміло, до чого котиться розмова та яке добре діло мріє зробити мати. Та звісно ж батько вибухнув:

— Тільки через мій труп!

Він рідко підвищував голос і взагалі завжди казав правильні речі, але в цьому випадку я не могла його зрозуміти. В моїй кімнаті дуже непогано розмістилася б самотня стара дівиця або навіть дві, чи навіть цілий полк старих дівиць.

— Я йду, я більше не можу,— рішуче каже батько.

У такі хвилини він хапається за голову. Доки я стою осторонь і відчайдушно гризу нігті, він затуляє обличчя руками. Потім він шарпається кімнатою, як розлючений тигр, але нікуди не йде. Навпаки, він сідає в кріселко та нервово трусить ногою. Саме тоді на кухні обвалюються всі можливі(!) каструлі.

— Не труси ногою, ти знаєш, що мене це бісить,— металічним голосом каже мати.

Вона вже не плаче.

Мати була красуня. Я зрозуміла це набагато пізніше. Невелика на зріст, доладна, із великими сірими очима, вона вдягалася за модою сімдесятих — джинси, які шила сама. Завжди з короткою зачіскою, вона зовсім не була схожа на тих бабів, що роєм купчилися у міських стільниках. Але рухи її були метушливі. Вона завжди кудись поспішала, постійно була чимось заклопотана та зовсім не вміла відпочивати. Замість того вона весь час бігала як очманіла, бо треба ж було знайти собі, окрім праці вчителя, ще якісь клопоти. Та клопоти ті були завжди про інших. У цьому вона переборщувала. Вона починала жертвувати собою з самого ранку та продовжувала це до пізнього вечора. Вона віддавала себе на поталу сусідам та рідним. Іноді на вулиці я дивилася на абсолютно сторонніх людей, які навіть не підозрювали, що моя мати, як Олександр Матросов, ладна віддати себе в жертву заради їхнього благоденства. Коли я роздивлялася портрети піонерів-героїв, які висіли у нас у школі, мені здавалося, що серед них спокійно міг би висіти її портрет. Ліворуч — Зоя Космодем’янська, яку повісили есесівці. Праворуч — Олександр Матросов, який кинувся на амбразуру, аби врятувати своїх товаришів. Між ними — моя мати, яка щодень варить борщ із брунатними шматочками яловичини та мріє оселити у нас «шийку стегна».

Іноді я ловила себе на думці, що зневажаю її за це, але майже одразу проганяла ті думки геть.

Та з появою тітки Віри, людини, яку вже й людиною назвати було важко, оскільки все, що відбувалося довкола неї, було лише вихором подій, які були викликані її появою та жодним чином її не стосувалися, поступово закінчилося моє дитинство, моє місто, моя країна, моя сім’я та моя віра у людство, тому зовсім не дивно, що кликали ту істоту Віра.

На початку грудня нові пожильці здали її до будинку для літніх. І тут батько раптово згадав, хто це така.

— Це ж бухгалтерша з паспортного столу, що схожа на Жана Габена!

Тоді матусине обличчя просяяло, бо вона дуже любила фільми за участю Жана Габена. Вона взагалі любила французьке кіно, а разом із тим й усю Францію.

Усю зиму мама відвідувала тітку Віру у божевільні для літніх, і всю зиму ми слухали доповіді про стан її здоров’я.

Читайте также: