Must read: Тони Моррисон. «Возлюбленная»

2754
Роман, удостоенный Пулитцеровской и Нобелевской премий.


Роман «Возлюбленная» основан на реальных событиях. В основу произведения легла история, произошедшая в штате Огайо во второй половине XIX века. В романе описана судьба чернокожей рабыни Сэти, сбежавшей от хозяина. Когда беглянку все-таки отыскали, Сэти решается на страшный поступок – перерезает горло собственной двухлетней дочери, чтобы девочка не повторила ее судьбу. Роман о том, как трудно порой бывает вырвать из сердца память о прошлом, о генетической памяти, и обиду, которую никогда не смогут оправдать слова о равенстве белых и темнокожих американцев.

Серия: Лауреаты

Издательство: «Фабула»

Количество страниц: 368

Язык: украинский

«В романе «Возлюбленная» я попыталась сказать: давайте избавимся таких понятий, как «женщина-раба» и «ребенок-раб», и будем говорить о людях с именами, таких, как вы и я. Что чувствует раб? Что он может сделать? Очевидно, что это ситуация, в которой у вас нет никакой власти. И если вы решите, что не намерены становиться жертвой, это невероятный риск. Наконец вы неизбежно сделаете нечто ужасное. Но не только. При этом вы рискуете собой, стремясь изменить свою судьбу. Это одно из главных сражений в вашей жизни».

Клаудиа Дрейфус, интервью с Тони Моррисон для «Нью-Йорк Таймс».

Отрывок из книги:

Бебі Сагз навіть голови не підняла. Вона чула, як пішли хлопці, але не ворухнулася. І не тому, що була хвора. Її дивувало, чому онукам знадобилося стільки часу, аби зрозуміти, що не кожен будинок на Блустоун­роуд схожий на їхній. Вона перебувала між мерзенністю життя і нікчемністю смерті, та ані саме життя, ані його завершення її не цікавили, і втеча двох хлопців її аж ніяк не налякала. Її минуле було таким самим, як і теперішнє,— нестерпним,— і оскільки вона знала, що смерть — то лише забуття, вона спрямовувала ту невеличку кількість енергії, що в неї лишилася, на роздуми про кольори.

— Покажи мені щось лавандове, якщо є. А якщо немає, то рожеве.

І Сет слухняно показувала, що б то не було: клаптик тканини чи власний язик. Зима в Огайо особливо важка, якщо зголоднів за кольорами. Події розгорталися лише на небі, втім, марно було сподіватися, що небокрай Цинциннаті сповнить життя радощами. Тож Сет і її дівчинка Денвер робили для старої все що могли і все, що дозволяв будинок. Разом вони вели безупинну боротьбу проти жорстокої поведінки цього місця, проти перекинутих відер з помиями, ляпанців по спині, смердючого повітря.

Бебі Сагз померла незабаром після того як втекли хлопці, так і не виявивши зацікавленості ані до того, що вони пішли, ані до того, що мусить піти вона сама. Сет і Денвер одразу ж вирішили покласти край цькуванню, викликавши духа і притягнувши його до відповіді. Може, розмова, думали вони, обмін думками чи щось на кшталт цього допоможе. Тож вони взялися за руки і промовили:

— Приходь. Приходь. Можеш показатися.

Буфет зробив крок уперед, але більше нічого не сталося.

— Мабуть, бабуся Бебі не дозволяє,— припустила Денвер. Їй було десять років, і вона досі сердилася на Бебі Сагз, що та померла.

Сет розплющила очі.

— Сумніваюся.

— То чому ж вона не з’являється?

— Ти забула, яка вона маленька,— відповіла мати.— Їй і двох років не було, коли вона померла. Замала, аби щось зрозуміти.

— А може, вона і не хоче розуміти,— не погодилася Денвер.

— Може. От якби вона з’явилася, я б їй пояснила.— Сет відпустила доньчину руку, і вони разом відсунули буфет на місце, до стіни.

За вікном візник шмагнув коня батогом, змушу­ючи перейти на галоп,— саме так завжди робили місцеві, минаючи № 124.

— Вона хоч і дитина, а прокляття у неї сильні,— сказала Денвер.

— Не сильніші за моє кохання до неї,— відповіла Сет, і знову повернулися спогади. Приємна прохолода необробленого надгробка, до якого вона притулилася, піднявшись навшпиньки, широко розвела коліна, мов між ними була могила. Камінь був рожевий, як нігті, з украпленнями блискучих уламків. «Десять хвилин,— сказав він.— Маєш десять хвилин. Я зроб­лю безкоштовно».

Десять хвилин на шість літер. Іще б десять, і во­на б отримала «ніжно» на додачу? Вона навіть не наважилася спитати, але потім часто думала, чи, бува, не було це можливо? Скажімо, двадцять хвилин чи півгодини, і вона б мала вигравіюваним на надгробку своєї дитини все цілком,— те, що пастор каже на похоронах (усе, що і має бути сказано): «Ніжно кохана». Але вона отримала лише те, про що змогла домовитись, лише одне­єдине слово, яке мало значення. Думала, що цього вистачить, віддалася гравіювальнику серед могил, а його юний син дивився з таким старим гнівом на обличчі і з таким новим апетитом. Мало вистачити. Щоб відповісти іще одному пастору, іще одному аболіціоністу і місту, повному зневаги.

Шукаючи спокою для своєї душі, вона геть забула про іншу,— про душу своєї дівчинки. Хто б міг подумати, що мала може ховати в собі стільки люті? Виявилося, що віддатися серед могил гравіювальнику на очах у його сина — недостатньо. Їй довелося не тільки жити всі ці роки в домі, зараженому нестямою дитини, якій перерізали горлянку, ще й ті десять хвилин, які вона провела притиснутою до каменю кольору вранішньої зорі, усипаного зірковими блискітками, з широко розведеними, немов могила, колінами, виявилися довшими за все її життя, більш живими, більш пульсуючими, ніж кров дитини, якою, немов олією, просякли пальці.

— Можна переїхати,— якось запропонувала вона свекрусі.

— А в чому сенс? — запитала Бебі Сагз.— Тут повно будинків, сповнених негритянським сумом під самий дах. Нам іще пощастило, що наш дух — дитина. А якби прийшов дух мого чоловіка? Або твого? Не кажи мені нічого. Тобі пощастило. У тебе троє лишилося. Троє тримаються за твою спідницю, і лише одне бешкетує на тому боці. Май вдячність. Я мала восьмеро. І всі до єдиного пішли від мене. Чотирьох забрали, чотирьох прогнали, і всі, гадаю, не дають комусь спокою.— Бебі Сагз потерла брови: — Моя першенька. Усе, що я пам’ятаю про неї,— як вона любила запечену скоринку хліба. Можеш таке уявити? Восьмеро дітей, і це все, що я пам’ятаю.

— Це все, що ви дозволяєте собі пам’ятати,— сказала їй Сет, а в самої одна дитина і лишилася: хлопців прогнало мертве маля, і пам’ять про Баглара почала вже блякнути. У Говарда, принаймні, голова була такої форми, що її навряд чи забудеш. Щодо іншого, то вона докладала всіх зусиль, або пам’ятати рівно стільки, щоб не було боляче. На жаль, розум не обдуриш.

Вона могла квапливо йти полем, майже бігти, щоб швидше дістатися помпи і скоріше змити з ніг ромашковий сік. Більше ні про що і думати не могла. Спогади про чоловіка, що йшов притиснути її до грудей, були такими ж мертвими, як і нерви на спині, де шкіра задубіла, немов дошка для прання. Не було ані натяку на запах чорнила чи вишневої смоли або дубової кори, з яких їх робили. Нічого. Лише вітерець, що холодив обличчя, коли вона бігла до води. А тоді, коли вона змивала ромашковий сік водою і ганчірками, розум був зайнятий лише цим соком,— тим, як необачливо вона зрізала шлях через поле, щоб не робити зайві півмилі, і помітила, як виросли бур’яни, лише тоді, коли запекли ноги, роздряпані аж до самих колін. І ще. Хлюпіт води, черевики і панчохи на стежці, де вона їх скинула; або Хлопчик, що сьорбав воду прямо з калюжі під її ногами, і раптом «Милий Дім», що крутився, крутився, крутився перед очима, і хоча вона ненавиділа кожен листочок на цій фермі, кричати не хотілося, і будинок поставав перед нею в усій своїй безсоромній красі. Він ніколи не мав такого жахливого вигляду, як насправді, і від цього їй навіть здавалося, що пекло не таке вже й погане. Гаразд, нехай там вогонь і сіра, та приховані вони за мереживними лісочками. Хлопці, що сиділи на найпрекрасніших сикоморах у світі. Їй ставало соромно,— хіба ж можна пам’ятати чудові сикомори, що шелестіли своїми листочками, а не хлопців. Та як би вона не намагалася, щоразу сикомори перемагали, і подарувати цього своїй пам’яті вона не могла.

Читайте також: