Must read: Колм Тойбин. «Завет Марии»

1412
Произведение, в котором жизнь Спасителя предстает в совершенно ином свете.


«Завет Марии» - провокационная книга, производит неизгладимое впечатление. Пожилая мать Иисуса одиноко живет после распятия сына, пытается разобраться в событиях, которые легли в основу Нового Завета. Мария не желает иметь ничего общего с авторами Евангелий, хотя те всячески оберегают ее, давая кров и пищу. Она не согласна с тем, что ее сын - Сын Божий и что его смерть была достойна того, чтобы принять ее ради основания новой религии. И в то же время она безжалостно судит себя.

Издательство: «Фабула»

Количество страниц: 128

Язык: украинский

Это совсем не Мария, которую мы знаем из Священного Писания и церковного предания, - покладистая, молчаливая, кроткая, боготворящая сына. Под пером Колма Тойбин она шаг за шагом превращается в трагическую героиню, подобную античным Электре или Антигона, а ее монолог настолько живой и убедительный, что помимо воли начинаешь смотреть на евангельские события иначе. Перед нами - просто люди, их боль и скорбь, желания, страхи - и неизлечимая любовь.

«Обманчиво, глубоко интеллигентно, трогательно. Подобно черному бриллианту и стремительному политическому триллеру».

Sunday Times

Отрывок из книги:

Я завжди дуже любила шабат. Найкращим був той час, коли синові було вісім чи дев’ять років, коли він був уже достатньо дорослим і з радістю виконував усе правильно і без нагадування; достатньо дорослим, щоб не шуміти в тихому будинку. Я любила підготуватися до свята заздалегідь: за два дні до суботи почати прання і прибирання, а потім, напередодні,— куховарити й носити воду. Мені подобалися спокійні ранки, коли ми з чоловіком, тихо перемовляючись, ішли до кімнати сина, щоб побути з ним, потримати його за руку і вгамувати його, коли він забував, що цей день незвичайний, і розмовляв надто голосно. За тих років суботні ранки в нашому домі були безтурботні, години спливали тихо та мирно, і ми поринали у свої думки і майже забували про повсякденні турботи.

Мені подобалось дивитись, як син і чоловік ідуть до храму, подобалось залишитися самій і помолитись, а потім іти в храм, ні з ким не розмовляючи, ні на кого не дивлячись. Мені
подобались деякі молитви і як їх читають парафіянам, подобалося слухати Письмо. Я знала його майже напам’ять, і його заспокійливий вплив відчувався навіть тоді, коли я поверталася додому. У ці недовгі години до заходу сонця я почувалася досить дивно: разом із відлунням молитви, умиротворенням і відчуттям тихого свята в мені жив якийсь темний неспокій, я відчувала, що тиждень, який минув, уже ніколи не повернеться і щось таке, чого я не можу назвати, ховається за словами Письма, причаїлося, наче мисливець, який наставив пасток, чи рука, готова змахнути косою під час жнив. Думки про те, що час минає, а я багато чого не знаю про таємниці світу, непокоїли мене. Та я думала, що так завжди буває після того, як ти цілий день був занурений у себе. І все ж таки я бувала рада, коли у присмерку тіні густішали, наставала темрява, і ми знову могли розмовляти, а я могла зайнятися справами на кухні і подумати про інших і про навколишній світ.

 Коли ці двоє приходять до мене, вони переставляють речі, мов у себе вдома, ніби якщо вони пересунуть меблі, то матимуть владу над цією кімнатою, владу, що її інакше отримати не могли б. А коли я прошу їх повернути все на місце, підсунути стіл до стіни, підняти глечики для води назад на полицю, де зазвичай їх тримаю, ці двоє перезираються і дивляться на мене, мовчазно показуючи, що нізащо не зроб­лять по-моєму, що будуть, бодай у дрібницях, володарювати, не підкоряючись нікому. Я сподіваюся, що в моєму погляді вони помітять презирство і зрозуміють своє глупство, хоча ніякого презирства в мені немає, я майже щаслива, і те, що вони поводяться як хлопчаки, намагаються показати, хто — більший, хто — головний, тільки розважає мене. Мені все одно, як стоять меблі, хай хоч кожного дня їх пересувають, мені байдуже, тому я швидко поверта­юся до своїх справ, ніби визнаю свою поразку.

У кімнаті стоїть один стілець, на ньому ні­хто ніколи не сидів. Може, колись ним хтось користувався, але в цей дім він потрапив, коли мені було дуже потрібне нагадування про роки,
прожиті в любові. Сидіти на ньому не можна. Він символ пам’яті, він належить чоловікові, який уже не повернеться, чиє тіло стало прахом, але який колись був для мене цілим світом. Він не прийде. Стілець стоїть у кімнаті тому, що він не прийде. Йому не треба, щоб я берегла для нього їжу, воду чи місце у сво­єму ліжку, не треба, щоб я переповідала йому новини. Я бережу цей порожній стілець. Це не важко, інколи я просто дивлюся на нього, проходячи повз, і це — все, що я можу зробити. Може, більше нічого й не треба, а може, прийде час і це постійне нагадування про нього стане мені непотрібним. Можливо, пам’ять про нього так глибоко проникне в мою душу, що коли настане пора вмерти, ніякі предмети вже не знадобляться.

Я знаю, що хтось із моїх відвідувачів, які застигли у власному невігластві і поводяться як загарбники, обов’язково візьме цей стілець, наче ненароком, аби важче було відмовити. Та я до цього готова.

— Не сідай на цей стілець,— сказала я, коли один із них відсунув стіл і витяг стілець, який я підсунула до стіни, щоб вони його не осквернили.— Можеш узяти он той, поруч, а цей не чіпай.

— Не чіпати стільця? — перепитав він, наче звертаючись до дурепи.— А для чого тоді стільці? Я не можу на нього сісти? — спитав він швидше ображено, ніж погрозливо, хоча погроза у його голосі теж відчувалася.

— На цьому стільці нікому сидіти не можна,— тихо сказала я.

— Нікому? — перепитав він.

— Нікому,— іще тихіше відповіла я.

Мої відвідувачі перезирнулись. Я чекала. Я не відвернулась і намагалася здаватися сумирною жінкою, якій не варто суперечити, тим більше в такій дрібниці, у звичайній жіночій примсі.

— Але чому? — спитав чоловік із ноткою сарказму в голосі.

— Але чому? — спитав він знову, зверта­ючись до мене, як до дитини.

У мене раптом перехопило подих, і довелося спертися на спинку найближчого стільця. Мені не вистачало повітря, серце пропустило кілька ударів, і я раптом зрозуміла, що незабаром усе моє життя, весь його невеликий залишок, покине мене, легко, як затухає полум’я тихого дня, щойно дмухне вітерець — раптово здійметься вгору й безслідно згасне.

— Не сідай на нього,— тихо промовила я.

— Але ти мусиш пояснити чому,— сказав він.

— Цей стілець,— сказала я,— чекає на людину, що вже не повернеться.

— Але він повернеться,— сказав він.

— Ні,— відповіла я,— не повернеться.

— Твій син повернеться,— сказав він.

— Це — стілець для мого чоловіка,— відповіла я, ніби тепер недоумкуватим був він. Я була рада, що вимовила це, неначе при слові «чоловік» — у кімнаті з’явилося щось або лише тінь чогось, та мені й тіні було достатньо, а їм — ні. А потім він потягся до стільця, розвернув його до себе і зібрався всістися до мене спиною.

Я чекала цього. Я схопила гострий ніж і перевірила його лезо. Я не погрожувала їм, але мій рух був таким швидким і неочікуваним, що привернув увагу. Я усміхнулася до них і перевела погляд на лезо.

— У сховку маю ще один, і якщо хтось із вас іще раз доторкнеться до стільця, просто доторкнеться, я почекаю, як чекаю зараз, а потім прийду вночі, тихо, як повітря, і ви навіть зойк­нути не встигнете. Не сумнівайтесь, саме так я і зроблю.

Я відвернулась, наче вирішила зайнятися своїми справами. Вимила кілька глечиків, що й так були чисті, і попросила принести мені води. Я знала, що зараз їм хочеться залишитись самим, і коли вони пішли, приставила стілець до стіни і засунула його столом. Я розуміла, що, можливо, настав час забути чоловіка, за якого я вийшла заміж, адже скоро я буду з ним. Можливо, не варто чіплятися за цей стілець, і я так і зроблю, коли він перестане щось означати. Я зруйную його чари, коли сама захочу.

Читайте также: