Must read: Дон Делилло. «Ноль К»

1479
Фантастическое произведение о новых технологиях, способных изменить будущее.


Смогут ли технологии будущего менять настоящее? Американский писатель Дон Делилло моделирует ситуацию, в которой это – вполне реальная перспектива. И у тех, кто согласен на эксперимент, появляется шанс, уйдя из жизни, вернуться к ней, когда найдут способы борьбы с их болезнями и мир, возможно, изменится к лучшему. Трое героев романа выбирают, кто-то – пока что призрачное будущее, кто-то – сегодняшнюю жизнь.

Издательство: «Фабула»

Количество страниц: 304

Язык: украинский

Главный герой нового романа Дона Делилло, миллиардер Росс Локхарт, - основной инвестор таинственного поселения, где смерть изысканно контролируют, а тела консервируют до будущих времен, когда новые технологии позволят вернуть их к жизни. Здоровье его жены Артис стремительно ухудшается. Росс присоединяется к Артис, чтобы попрощаться с ней, когда откажет ее тело, войти в другое измерение и проснуться в новом мире. Зато его сын Джефри выбирает жизнь, предпочитает радоваться и страдать, испытывать все, что уготовано ему на пути.

«Трудно представить, как люди могут лучше понять американскую жизнь второй половины ХХ века и начала XXI века, чем читая Дона Делилло... Масштаб запроса Делилло - глобальный и исторический .... Его творчество потрясающее, сделанное из потайных благословений... Моему поколению писателей оно доказывает, что художественная литература до сих пор может делать все, что угодно».

Дженнифер Эган на представлении медали за выдающийся вклад в американскую литературу.

«Чтение книг Дона Делилло поддерживает нашу веру в искусство художественной литературы. Он улавливает течение жизни конца века в словах».

«ELLE»

«Боги одарили Делилло антеннами провидца».

Мартин Эмис, «The New Yorker»

Отрывок из книги:

Я блукав коридорами. Двері тут пофарбовані в різні варіації неяскраво-синього, і я намагався назвати відтінки. Море, небо, метелик, індиго. Усі вони були хибні, і я почав почуватися ще дурнішим щокроку, який робив, та кожні двері, які ретельно досліджував. Я хотів побачити, як відчиняються двері, і з’являється постать. Я хотів знати, де я був, і що відбувається довкола мене. Повз мене жваво пройшла жінка, і я опирався імпульсу назвати її, як колір, чи дослідити її за ознаками чогось, якоїсь підказки.

Потім мене вразила думка. Проста думка. За дверима нічого не було. Я блукав і думав. На певних поверхах були місця, де розміщено офіси. Деінде зали були голий дизайн, двері — просто один елемент у всеосяжній схемі, яку Росс описав у загальних рисах. Я зачудувався, чи це було таке візіонерське мистецтво, що включало кольори, форми та місцеві
матеріали, мистецтво, покликане супроводжувати й оточувати твердо вбудовану ініціативу, ядро праці науковців, консультантів, техніків і медперсоналу.

Думка мені сподобалася. Вона пасувала обставинам, відповідала стандартам неправдоподібності або зухвалій тупій вдачі, що може відзначити найпереконливіше мистецтво. Усе, що треба робити,— це лише постукати у двері. Вибери колір, вибери двері та постукай. Якщо ніхто не відчиняє, стукай у сусідні й наступні. Але я був застережливий, щоб не зрадити довіру батька, який мене сюди привіз. Потім тут були приховані камери. Там мало би бути спостереження за цими залами, із порожніми обличчями, що вдивляються у монітори в заглушених кімнатах.

До мене наближалися три людини, одна з них — хлопець у моторизованому інвалідному візку, який скидався на унітаз. Йому було дев’ять чи десять, і він увесь цей час за мною спостерігав. Верхня частина його тіла була сильно схилена набік, а очі сторожкі, і мені схотілося зупинитися і з ним поговорити. Дорослі дали зрозуміти, що це неможливо. Вони йшли обабіч візка і дивилися прямо перед собою, у дозволений простір, облишивши мене в моїй паузі, у моїх гарних намірах.

Згодом я повернув за ріг і пішов коридором зі стінами, пофарбованими натуральною умброю, густим рідким пігментом, призначеним нагадувати бруд, подумав я. Двері були відповідно підібрані, усі однакові. А ще в стіні було заглиблення, і там стояла фігура, руки, ноги, голова, тулуб, річ, зафіксована на місці. Я побачив, що це манекен, голий, безволосий, без рис обличчя, червонувато-брунатний, а може й рудуватий чи просто іржавий. Він мав груди, воно мало груди, і я зупинився, щоб дослідити фігуру, формовано-пластикову версію людського тіла, шарнірну модель жінки. Я уявив, як кладу руку на груди. У цьому, видавалося, була потреба, особ­ливо якщо потребував я. Голова була майже овальна, руки розташовані у спосіб, що я намагався розшифрувати — самозахист, відсмикування, одна нога відставлена назад. Фігура наче прикипіла до підлоги, необгороджена захисним склом. Рука на грудях, рука ковзає вгору стегном. Це те, що я зробив би колись. Тут і зараз, камери на місці, монітори, механізм сигналізації на самому тілі — щодо цього я певен. Я відступив і дивився. Нерухомість фігури, порожнє обличчя, порожній коридор, постать у ночі, бовван застрашено відсторонюється. Я відійшов ще далі й усе дивився.

Нарешті я вирішив, що маю вияснити, чи є там щось за тими дверима. Я знехтував можливими наслідками. Я пішов залом далі, обрав двері і постукав. Я почекав, підійшов до наступних дверей і постукав. Чекав, ішов до наступних дверей і стукав. Я зробив так шість разів і сказав собі «ще одні», та цього разу двері відчинилися, і там стояв чоловік у костюмі, краватці та тюрбані. Я подивився на нього, розмірковуючи, що можна сказати.

— Я, певно, не в ті двері,— сказав я.

Він пильно на мене поглянув.

— Тут усі двері не ті,— сказав він.

Минуло доволі багато часу, поки я знайшов батьків офіс.

Якось, коли вони ще були в шлюбі, мій батько назвав матір рибницею. То міг бути просто жарт, одначе це спрямувало мене до словника. Виявилося, що значення цього слова в англійській — «груба жінка», а ще якесь shrew. Треба дивитися shrew. «Лайлива, сварлива жінка» від староанглійського слова shrewmouse, тобто землерийка. Треба дивитися shrewmouse. Книга послалася на shrew, значення 1. Дрібний комахоїдний ссавець. Треба подивитися комахоїдний. У книзі говорилося, що це означає «годуватися комахами», латиною insectus, комаха, плюс vora, англійською vorous. Треба подивитися vorous.

За три чи чотири роки потому я намагався прочитати довгий і напружений європейський роман, написаний у 1930-ті, переклад з німецької, і натрапив на слівце рибниця. По кривій мене знову посунуло до їхнього шлюбу. Але коли я спробував уявити їхнє життя разом, мати та батько мінус я, то лишився ні з чим, я нічого не знав. Росс і Мадлен наодинці, що вони казали, які вони були, хто вони були? Усе, що я відчував,— це зруйнований простір там, де зазвичай був мій батько. А тут була моя мати, сидить навпроти в кімнаті, тонка жінка в штанях і сірій сорочці. Коли вона запитала мене про книгу, я безпорадно махнув. Книга — то випробовування, вживана книга в м’якій палітурці, напхана величезними й бурхливими емоціями дрібним рясним друком на розкислих сторінках. Вона сказала відкласти її та взятися знову через три роки. Але я хотів її читати зараз, мені це треба зараз, навіть якби я знав, що ніколи не закінчу. Я любив читати книги, що заледве
не вбивали мене, книги, які допомогли мені розповісти, ким я був, сином, який читав такі книжки на капость своєму батькові. Я любив сидіти й читати на нашому крихітному бетонному балконі з неповним видом на кільце зі скла і сталі, де мій батько працював, серед мостів і веж нижнього Мангеттена.

Читайте также: