Язык: украинский
Количество страниц: 528
серия: бестселлер
Год издания: 2017
Издательство: Фабула
Перевод: Ольга Тельная
Жанр: драма
В произведении рассказывается история 19-летней Гвендолин Хупер, которая становится женой богатого и красивого вдовца — обладателя чайных плантаций — и отправляется с ним на Цейлон. Гвендолин хотела стать прекрасной женой и матерью, однако жизнь в тропиках оказывается совсем не такой, каковой ее представляла девушка. На Цейлоне ее ждут множество тайн, и одна из них связана с прошлым мужа Гвендолин.
Эта прекрасно написанная, глубоко волнующая книга вызвала огромное читательское любопытство по обе стороны Атлантики. И дело здесь не в запутанной любовной интриге, а в истории отчуждения, нравственной катастрофы и неотвратимой потери, которую мастерски передает писательница. А еще - в прекрасно описанной атмосфере Цейлона, Малаи и Англии первой половины прошлого века, которая переплетается с экскурсами в колониальную историю этих стран. Экзотика, тайны, разбитые сердца - все это до последней страницы будет держать вас в напряжении. Тропический рай - но рай с множеством змей.
Дайна Джеффрис (1948) - британская романистка, которая опубликовала четыре романа и большое количество коротких рассказов. Родилась в Малайзии, где и провела первые девять лет жизни. После переезда в Англию училась в Бирмингемском колледже искусств, а затем окончила университет Ольстера, где специализировалась на английской литературе.
Дальнейшая судьба будущей писательницы была непростой. Еще во время учебы в колледже родился ее старший сын Джейми, однако Дайна не осталась с отцом ребенка и впоследствии вышла замуж за Джона Оуэна, в то время рок-музыканта. Оба вели богемную жизнь, некоторое время даже жили в коммуне хиппи в Суффолке. Расставшись с Оуэном, она начала преподавать литературу в школе Дарлингтон-Холл, где и встретила Ричарда Джеффриса, с которым они впоследствии поженились.
Семейная трагедия перевернула жизнь Дайны Джеффрис: ее четырнадцатилетний сын погиб, возвращаясь из школы на мопеде. Казалось, что жизнь зашла в тупик, и только работа над первым романом «Разделенные», который вышел в 2013 году, позволила писательнице преодолеть депрессию.
Наибольший успех ей принес второй роман - «Жена чайного плантатора» (2015), который в течение 16 недель возглавлял список бестселлеров по версии британской газеты «Санди Таймс».
Сейчас писательница живет в Глостершире в кругу семьи, заканчивая работать над романом «Перед дождями» - о жизни в Индии в 30-е годы прошлого века.
Отрывок из книги:
Вона роззирнулася навколо, знову відчувши той неприємний неспокій, що не залишав її від самого від’їзду з Англії. «Що може бути більш далеким від Глоцестерширу, ніж Цейлон»,— згадала вона слова батька. Не встигло ще зникнути відлуння цього спогаду, як поряд прозвучав відверто чоловічий, але з якимись медовими нотками голос, що змусив дівчину здригнутися.
— Уперше на Сході?
Звикла до того, що її фіалкові очі та тендітна статура завжди привертають увагу, дівчина озирнулась, і змушена була примружитися на яскравому сонці.
— Я… Так, я їду до чоловіка. Ми нещодавно одружились.— Вона змусила себе глибоко вдихнути, щоб не вибовкати всю цю довгу історію.
Широкоплечий чоловік середнього зросту з м’ясистим носом дивився на неї яскравими очима кольору карамелі. Його чорні брови, кучеряве волосся та темна, ніби лакована, шкіра змусили її зупинитись. Ґвен трохи знервовано дивилася на його широку й відкриту усмішку.
— Вам пощастило. У травні море зазвичай буває
набагато неспокійнішим. Чайний плантатор, гадаю? — поцікавився він.— Ваш чоловік?
— Як ви дізнались?
Він випростав руки.
— Існує певний тип…
Вона подивилася вниз на свою бежеву сукню з заниженою талією, але високим коміром і довгими рукавами. Не хотілося належати ні до якого типу, та раптом усвідомила, що, якби не шифоновий шалик на шиї, мала б зовсім тьмяний вигляд.
— Я бачив, що сталося. Шкода вашого гаманця.
— Я повелась як дурепа,— сказала вона, намагаючись не червоніти.
Якби у Ґвен було більше спільного з кузиною Френ, можна було б завести невимушену балачку, натомість вона відвернулась, мріючи швидше відкараскатися від незнайомця, й задивилася на те, як корабель наближається до Коломбо.
Над затягнутим мерехтливим серпанком містом нависало кобальтове небо, що вдалині спиралося на темночервоні пагорби. Усе потопало в тіні численних дерев, а повітря повнилося викриками чайок, які виписували кола над сотнями човнів, що юрмилися в гавані. Ця незвична картина змусила її тіло затремтіти від раптового збудження. Нудьгуючи без Лоренса, вона на мить дозволила собі про нього помріяти. Проте, мрійливість не мала ніякого сенсу, коли навколишня дійсність виявилася такою відмінною від усього баченого раніше, що аж у животі запурхали метелики. Дівчина глибоко вдихнула і здивувалася, відчувши щось інше, більше за просто солоне повітря.
— Що це? — запитала вона, обернувшись до чоловіка, котрий, сподівано, нікуди не пішов, а так і стояв поруч.
Він помовчав, принюхуючись.
— Цинамон і, напевно, сандалове дерево.
— А цей солодкавий запах?
— Квіти жасмину. На Цейлоні росте багато квітів.
— Чарівно,— сказала вона, хоча й знала, що було щось іще. За спокусливими ароматами ховався ще якийсь ледь уловимий бридкий запах чогось прокислого.
— А ще, боюсь, каналізація.
Вона кивнула. Напевно, так і є.
— Я не відрекомендувався. Саві Равасінгх.
— О,— вона помовчала і потім додала,— я не бачила вас за столом.
Чоловік змінився на обличчя.
— Напевно, ви хотіли сказати, що я не подорожую першим класом, чи не так? Я — сингалець.
І тільки зараз Ґвен помітила, що чоловік стоїть за стрічкою, що розділяє палубу на зони для пасажирів різних класів.
— Що ж, приємно познайомитись,— сказала вона, знімаючи з руки білу рукавичку.— Мене звати Ґвендолін Хупер.
— Значить, ви — нова дружина Лоренса Хупера.
Вона торкнулася великого цейлонського сапфіра на своїй обручці й здивовано кивнула.
— Ви знаєте мого чоловіка?
— Ми зустрічались,— чоловік схилив голову.— Але боюся, тепер мушу йти.
Дівчина на прощання подала йому руку, радіючи цьому несподіваному знайомству.
— Сподіваюся, ви будете щасливі на Цейлоні, місіс Хупер.
Знехтувана ним рука безсило впала. Чоловік молитовно склав долоні перед грудьми і ледь помітно вклонився.
— Нехай ваші мрії здійсняться,— промовив він, а потім, трохи помовчавши, пішов геть.
Останні його слова та цей дивний жест спантеличили Ґвен, але зайнята більш нагальними турботами, вона лише здвигнула плечима. Слід було якомога швидше пригадати загублені вказівки Лоренса.
На щастя, перший клас сходив на землю першим, і це означало, що їй час іти. Подумавши ще раз про нового знайомця, вона не змогла стриматися від захоплення. Ґвен ніколи ще не зустрічала нікого настільки ж екзотичного. Було б, звичайно, набагато цікавіше, якби він залишився й продовжив розмову, та, ясна річ, цього не могло статися.
* * *
Вона виявилася зовсім не готовою до виснажливої цейлонської спеки, до розмаїтої палітри кольорів і контрасту яскравого сонячного світла з глибокими тінями. Ґвен бомбардували різноманітні звуки: дзвоників, гудків, людських голосів, дзижчання комах, які кружляли та вилися навколо неї, і зовсім скоро вона відчула себе викинутою скоринкою, однією з тих, за безладним плаванням яких нещодавно спостерігала. Коли раптовий дуже голосний трубний глас витіснив усі інші звуки на периферію, вона крутнулася навколо себе, а потім застигла, зачаровано дивлячись на слона, котрий високо задер хобот і заревів.
Дочекавшись, коли слон опустив хобот і знову набув звичного вигляду, дівчина наважилася піти до портової управи, де залишила розпорядження щодо свого багажу, а потім сіла на дерев’яній лавці, прибита цією задушливою спекою, не маючи іншої тіні над головою, окрім власного капелюшка, з якого час від часу змітала розсипи мушви, що так і липла до її спітнілого волосся. Лоренс обіцяв зустріти дружину в порту, та досі, чомусь, не з’явився. Вона спробувала згадати, що він казав робити у подібному випадку, і знову побачила містера Равасінгха, коли той спускався трапом для пасажирів другого класу. Уникаючи дивитися на чоловіка, вона сподівалася приховати власну ніяковість від важкого становища, в яке потрапила, тому відвернулась у інший бік і почала спостерігати за напівхаотичним завантаженням баржі чайними клітями в протилежному кінці доків.
Сморід каналізації вже давно переважив пахощі цинамону, та змішався з іншими портовими запахами: мазуту, волячого гною та дохлої риби. Невдовзі навколо з’явилося чимало роздратованих пасажирів, а також безпардонних вуличних торгівців, які безперервно атакували в намаганні продати якийсь сумнівного походження шовк і дріб’язкові прикраси, від чого вона відчула себе геть знервованою та хворою. Що робити, якщо Лоренс узагалі не з’явиться? Він же обіцяв. Чоловік знає, що Ґвен тільки дев’ятнадцять і раніше вона нікуди не виїздила з маєтку «Совине дерево», якщо не рахувати однієї чи двох подорожей до Лондона з Френ. Дівчину охопило спустошливе відчуття самотності. З кузиною ця подорож була б зовсім іншою, та, на жаль, одразу ж після весілля Френ відкликав її адвокат, і довелося вирушати в довге плавання самій. Хоча Ґвен і довірила б Лоренсу власне життя й дозволила йому все влаштувати, все одно почувалася трохи сумно.
Зграйка напівоголених коричневошкірих дітлахів пурхала в натовпі, пропонуючи купити пучечки цинамонових паличок і дивовижно розширеними очима вимолюючи рупії. Хлопчик, не старше п’яти років, простяг свій пучечок і Ґвен. Вона взяла його, наблизила до носа та принюхалася. Малий щось залопотів незнайомою мовою, та вона не зрозуміла ні слова, до того ж тепер не мала ані рупій, ані англійських грошей, щоб йому дати.
Вона підвелась і рушила з місця. Раптом звідкись налетів несподіваний вітрець і вдалині почулося набридливе бумкання: «Бумбумбум…». Дівчина подумала, що то для чогось б’ють у барабан. Звук був досить голосним, але все ж таки надто віддаленим, аби можна було впізнати мелодію. Вона не відходила далеко від лавки, на якій сиділа, й, коли почула, що містер Равасінгх кличе її, відчула, що на лобі виступили крапельки поту.
— Місіс Хупер, не можна залишати валізу без нагляду.
Ґвен витерла лоба тильною стороною долоні.
— Я приглядаю за нею.
— Тутешній люд — дуже бідний і не промине нагоди… Ходімо, я понесу валізу та знайду вам прохолодніше місце для чекання.
— Ви — такий добрий.
— Зовсім ні.— Він самими пучками підтримав її за лікоть і провів через портову управу.— Це — Чьорчстріт. А тепер погляньте туди! Якраз на краю Джордонпарку росте сурія, ще відома як тюльпанове дерево.
Вона подивилася на дерево. Його товстий стовбур брижився глибокими складками, наче жіноча спідниця, а густо обсипані морквянооранжевими келихоподібними квітами гілки нависали широким пологом, утворюючи дивний полум’янояскравий затінок.
— Тут ви знайдете хоч трохи прохолоди, хоча в полудневу спеку, звичайну напередодні мусонів, полегкість буде незначною.
— Насправді,— сказала вона,— вам зовсім необов’язково залишатися тут зі мною.
Він усміхнувся, а очі звузились.
— Не можу кинути вас саму в нашому місті — іноземку без жодного пенні.
Вона теж усміхнулася, радіючи його товариству.
Вони пройшли до зазначеного місця, і Ґвен іще годину простояла, спираючись на стовбур дивного дерева, відчуваючи, як під одягом котяться струмочки поту та міркуючи, на що прирекла себе, погодившись жити на Цейлоні. Довкола стало ще більш гамірно й, хоча вони стояли поруч, захищені від вуличного галасу гіллям, щоб бути почутими, доводилося кричати.
— Якщо ваш чоловік не з’явиться до третьої, сподіваюся, дозволите відвести вас до готелю «Галлфейс», де ви зможете зачекати. Там — високі стелі, є віяла та безалкогольні напої і вам буде набагато прохолодніше.
Вона вагалася, не бажаючи виходити із затінку.
— Але як Лоренс дізнається, що я — там?
— Він знатиме. Усі британці будьякого стану завжди йдуть до «Галлфейс».
Ґвен подивилася на імпозантний фасад величної будівлі в східному стилі.
— Це там?
— Напевно ні. Довіртеся мені.
У нестерпній післяполудневій спеці раптовий подих вітру кинув їй в обличчя жменькою піску. Із запорошених очей полилися сльози й двома струмочками покотилися щоками. Дівчина кілька разів моргнула, потім витерла очі, сподіваючись, що цьому чоловіку, дійсно, можна довіряти. Напевно, він має рацію, бо від тутешньої спеки можна вмерти.
Неподалік від того місця, де вона стояла, тугий білий пучок розпався на окремі довгі стрічки, що, розвіваючись на вітрі, вилися через вулицю. У центрі барвисто вбраних жінок стояв якийсь чоловік у коричневій робі, видаючи повторювані високі пронизливі звуки. Містер Равасінгх прослідкував за її поглядом.
— Ченець співає молитву,— сказав він.— Зазвичай її співають над ліжком померлого, щоб забезпечити легке переселення душі. Це робиться там, бо, гадаю, на тому місці проявилося дуже велике зло чи, може, сталася смерть. Монах намагається очистити місцину від будьяких залишків поганої енергії, просячи благословення в богів. Тут, на Цейлоні, ми віримо в духів.
— Ви всі — буддисти?
— Я — так, але є ще індуїсти та мусульмани.
— А християни?
Він схилив голову.
Коли настала третя година, а Лоренс так і не з’явився, чоловік випростав руку, відступив на крок і запитав:
— То як?
Ґвен кивнула, і чоловік підкликав одного з рікш — чоловіків, на яких майже нічого не було, крім тюрбана та брудної пов’язки на стегнах.
Вона здивовано пересмикнула плечима на вигляд надзвичайно худої оголеної спини рікші.
— Ви ж не збираєтеся їхати на ньому? — запитала дівчина.
— Чи ви надаєте перевагу запряженій волом підводі?
Вона відчула, що червоніє, коли поглянула на купу довгастих помаранчевого кольору фруктів, що курганом височіли на підводі з великими дерев’яними колесами та балдахіном із циновок.
— Прошу вибачення, місіс Хупер, не варто було турбувати вас такими пропозиціями. Ваш чоловік возить підводами кліті з чаєм. Напевно, краще скористатися кабріолетом. Лише один віл і накриття з пальмового листя.
Вона показала на помаранчевого кольору фрукти.
— Що це?
— Королівські кокоси. Виключно для соку. Вас мучить спрага?
Так, Ґвен дуже хотіла пити, але заперечливо похитала головою. На стіні за спиною містера Равасінгха висів плакат, що зображував темношкіру жінку в жовточервоному сарі з великим кошиком на голові. Вона була боса та мала золоті браслети на щиколотках і жовтий шарф — на голові. Напис на плакаті закликав до чогось незнайомою мовою. Раптовий напад паніки охопив Ґвен: вона опинилася так далеко від дому.
— Як бачите,— говорив містер Равасінгх,— автомобілів дуже мало, а рікші, безумовно, швидші. Та, коли бажаєте, можна зачекати, я спробую знайти для вас екіпаж із конем чи, якщо це допоможе, складу вам компанію на рікші.
У цей момент з’явився великий чорний автомобіль, що безперестанку гудів, розчищаючи собі дорогу серед натовпу пішоходів, велосипедистів, возів, екіпажів, ледь не наїжджаючи на численних собак, які спали на дорозі. «Лоренс»,— із полегшенням подумала Ґвен. Але, зазирнувши до салону крізь вікно, що пропливало повз них, побачила всередині лише двох європейського вигляду жінок середнього віку, одна з яких глянула на дівчину повним осуду поглядом.
«Добре,— подумала Ґвен, охоплена бажанням щось робити,— хай буде рікша».
* * *
Кілька тонких пальм, що тріпотіли листям на вітрі, росли перед готелем «Галлфейс», який фасадом дивився на океан і мав дуже британський вигляд. Коли містер Равасінгх попрощався з нею у своїй східній манері й залишив по собі тільки привітну широку усмішку, Ґвен було шкода його відпускати, та все ж таки, вона піднялася двома прольотами заокруглених сходів і сіла на диванчик, щоб зачекати на чоловіка у відносній прохолоді. Тут вона відчула себе, мов удома, й заплющила очі, задоволена нагодою перепочити від ранкових вражень, що цілковито захопили її відчуття. Проте відпочинок не тривав довго. Якщо Лоренс прийде прямо зараз, то знайде її в жалюгідному стані, а Ґвен зовсім не хотіла справити на нього подібне враження. Вона ковтала свій цейлонський чай і роззиралася навколо. По всій великій залі було розкидано столики зі стільцями, що стояли окремими острівцями на лакованій підлозі з тикового дерева. У кутку висіла табличка, що ненав’язливо вказувала на жіночу вбиральню.
У наповненій солодким ароматом кімнаті з багатьма дзеркалами вона побризкала водою на розпашіле обличчя й освіжилася своїми «Apres L’Ondee», що, на щастя, зберігалися в валізі, а не в утопленому гаманці. Піт цівочками стікав по руках, але дівчина поправила зачіску, заколовши волосся так, аби воно акуратним пучком лежало на потилиці. Лоренс називав її волосся пишним вінцем. Незаколоте, воно було темним, довгим і кучерявим. Коли Ґвен сказала, що вагається, чи не зробити коротку стрижку в підлітковому стилі, як у Френ, чоловік мав переляканий вигляд. Тоді він витяг із зачіски пасмо, пропустив його між пальців, торкаючись її потилиці, а потім потерся підборіддям об її маківку. Після цього Лоренс обхопив долонями її обличчя, зануривши пальці в густе волосся, й подивився Ґвен просто в очі.
— Пообіцяй, що ніколи не стригтимеш волосся.
Вона кивнула, не в змозі вимовити й слова, неначе зачарована поколюванням, що йшло від його пальців і наповнювало усе її тіло ні з чим незрівнянним приємним відчуттям, при згадці про яке вона й нині вся тремтить.
Перша шлюбна ніч була чудовою, як і весь наступний тиждень. Останньої ночі вони так і не заснули, хоча чоловік мусив встати ще до світанку, щоб устигнути в Саутгемптон до відплиття пароплава на Цейлон. Хоч Лоренс і почувався ніяково від того, що дружина не їде з ним, справи змушували його відбути негайно. Вони погодилися, що час мине швидко, й дружина скоро приєднається до нього. Чоловік не заперечував проти того, щоб вона дочекалася Френ, але молода дружина пошкодувала про своє рішення наступного ж дня, важко уявляючи собі життя без нього. Та коли стало ясно, що кузині доведеться на довший час залишитися в Лондоні, займаючись нерухомістю, Ґвен наважилася подорожувати самостійно.
Вродливій Ґвен ніколи не бракувало шанувальників, але вона закохалась у Лоренса з першого погляду на лондонському музичному вечорі, куди прийшла з Френ. Вона зрозуміла, що пропадає, одразу ж, коли він усміхнувся до неї та рішуче атакував, відрекомендувавшись кузинам. Після того вони бачилися щодня, й, коли він запропонував руку та серце, Ґвен зашарілась, але, не роздумуючи, відповіла: «Так». Її батьки не були задоволені з того, що тридцятисемирічний удівець бажає одружитися з їхньою красунеюдонькою. Батько навіть намагався переконати Ґвен цього не робити, та відступився, розчулений пропозицією Лоренса залишити на цейлонській плантації управителя, щоб він сам зміг повернутися до Англії, де житиме з молодою дружиною. Однак Ґвен не хотіла й чути про це. Якщо Цейлон був таким важливим для майбутнього чоловіка, вона теж його полюбить.
