Пам'ятаємо! Цього дня, 18 березня, в 1904 році народився Марко Вороний — український поет, син відомого письменника та театрального діяча Миколи Вороного. Мати Вороного – Віра Вербицька-Антіох – була дочкою відомого українського поета Миколи Вербицького. Вони познайомилися у Києві в 1903 році.
Життя поетичної сім'ї було пов'язане з Харковом. Батько поета навчався у Харківському реальному училищі, згодом працював у Харкові.
Родинне щастя Миколи та Віри Вороних, на жаль, не було тривалим. Після розлучення батьків Марка виховували мати і дядько Федір Миколайович Вербицький.
Навчаючись у Чернігівській гімназії, Марко відвідував молодіжний гурток словесності, а в 1919 році – «літературні середи» Михайла Івановича Жука, спілкувався з Ладею Могилянською, Дмитром Тасем, Ігорем Юрковим.
Поезія була найбільшим покликанням талановитого юнака.
Після Громадянської війни Микола Вороний емігрував до Польщі через ідеологічні розбіжності з радянською владою. Микола Вороний був одним із засновників Української Центральної Ради.
У 20-х роках він повернувся до України та оселився у Харкові. Після повернення батька з еміграції Марко Вороний живе з ним у Харкові, потім у Києві, де навчається в музично-драматичному інституті ім. М.Лисенка на факультеті режисури та Київському інституті народної освіти. Друкує свої вірші, казочки і віршовані оповідання для дітей.
Поетична збірка Марка Вороного «Форвард» (1932) значною мірою визначила подальшу долю автора.
Вірші молодого поета подобалися його сучасникам, а деякі з них, покладені на музику, ввійшли до «класики», але імʼя справжнього автора було викреслене з літератури. Офіційна критика не лише не прийняла збірку «Форвард», а й почала цькувати Марка Вороного. Подальша доля сім'ї була трагічною.
Марка Вороного заарештували 1934-го як «ворога народу». у 1937 році його розстріляли в урочищі Сандармох в Карелії.
Його батька Миколу Вороного заарештували у 1935 році, а 1938-го також розстріляли.
Сучасний читач мало знайомий з творчістю Марка Вороного. Відомо, що поет планував видати збірку сонетів. Його філософська лірика, особливо на релігійні теми, вражає глибиною і прозірливістю.
Кращі поезії цієї тематики («Молитва», «Церква», «Янголи», «Різдвяна елегія», «Отчизна») увійшли до «Хрестоматії української релігійної літератури» (Мюнхен; Лондон, 1988).
"Винні у любові до України":
В пам'ять про Марко Вороного, яго кращі вірші.
Церкви і янголи
тобі, Тату, як привіт з України (22 січня 1925 р.)
І
У завивалі тихих вечорів
Співає – думає церков барокко, -
І обсипається потужний спів
В зорі вечірньої огненний спокій.
Господен шлях – спустошені поля.
Проходить іноді Господь полями.
Спадає лист… Господь глядить здаля
На тліючі в спаданні плями,
На цвинтар білий, на хрестів юрбу,
На зграї гайвороння в мутнім небі.
- І тихо так одходить за вербу,
За обрій, за його багряний гребінь.
ІІ
Мутніють досвітки над гаєм;
У сірих обріях поля.
І знов дороги умирають
В сухих рудавних коліях.
І знов іде широким колом
Дзвіниця синя з-за верби,
А там ген-ген на видноколі,
- Село й спустошені горби.
Тріпоче вітер бубонцями,
Зростають рідні пустирі.
А понад ними пастухами
Ідуть два янголи вгорі.
Вони, як велетні повстали,
Мов по воді полями йдуть,
І бачиш ти, рожеві далі
Юрбою янголів цвітуть.
ІІІ
Під вечоровим розсипом огнів
Зростають чорними садами ночі,
І от розбуджений пташиний спів
Пітьму важку срібляним током точить.
Ах, це країна попелу й пожежі!
Непевні в ній будівлі деревʼяні –
Хвіст лисячий огня не вбережеш,
Коли він чоловічий зріст дістане.
- Дзвіниця деревʼяна загуде:
Жаліється і бовкає над силу,
Мов за тріским огнем, на неї йде,
Змежаючи безмежність – всесвіт цілий.
І от побачив зір паламаря,
- Там, де у тьму зникає шпиль дзвіниці,
Мов янголи над зводом вівтаря
Знялись в тривожній ореолі птиці.
І він глядів у миготіння крил,
І бачив – тихо янголи кружляють,
А проміж них промінить твердий шпиль
Над обступаючими ніч полями.
Різдвяна елегія
Бʼє за вікном копитом кінь. Туман
Гойдається і лине в ніч різдвяну.
Мороз синіє… І святий пеан
Гудуть осніжені соборні бані.
Гуде Різдво: лунають колядки,
В гудінні сяє вулик небозводу…
Тобі привітний рух дівочої руки,
А коням пити свіжу, зимну воду.
Ти як вощина – догориш, спливеш, -
Лишиться спокій і холодний розум
І будеш ти один собі без меж
Вести рахунок слотам і морозам.
І вийдеш ти під ялинковий спів,
Ще раз поглянеш на зимові зорі:
Незмінне сяйво зоряних огнів,
Незмінне сяйво і свічок в соборі.
Фото, відео та матеріал: Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідника М. Коцюбинського, відкриті джерела
