Розстріляна поезія. 18 березня народився поет, який жив і творив у Харкові (фото, відео)

853
"Моя отчизно! Знаю я, тобі Судилась крізь війну в віках дорога..."


Пам'ятаємо! Цього дня, 18 березня, в 1904 році народився Марко Вороний — український поет, син відомого письменника та театрального діяча Миколи Вороного. Мати Вороного – Віра Вербицька-Антіох – була дочкою відомого українського поета Миколи Вербицького. Вони познайомилися у Києві в 1903 році.

Життя поетичної сім'ї було пов'язане з Харковом. Батько поета навчався у Харківському реальному училищі, згодом працював у Харкові.

Родинне щастя Миколи та Віри Вороних, на жаль, не було тривалим. Після розлучення батьків Марка виховували мати і дядько Федір Миколайович Вербицький.



Навчаючись у Чернігівській гімназії, Марко відвідував молодіжний гурток словесності, а в 1919 році – «літературні середи» Михайла Івановича Жука, спілкувався з Ладею Могилянською, Дмитром Тасем, Ігорем Юрковим.



Поезія була найбільшим покликанням талановитого юнака.

Після Громадянської війни Микола Вороний емігрував до Польщі через ідеологічні розбіжності з радянською владою. Микола Вороний був одним із засновників Української Центральної Ради.

У 20-х роках він повернувся до України та оселився у Харкові. Після повернення батька з еміграції Марко Вороний живе з ним у Харкові, потім у Києві, де навчається в музично-драматичному інституті ім. М.Лисенка на факультеті режисури та Київському інституті народної освіти. Друкує свої вірші, казочки і віршовані оповідання для дітей.



Поетична збірка Марка Вороного «Форвард» (1932) значною мірою визначила подальшу долю автора.

Вірші молодого поета подобалися його сучасникам, а деякі з них, покладені на музику, ввійшли до «класики», але імʼя справжнього автора було викреслене з літератури. Офіційна критика не лише не прийняла збірку «Форвард», а й почала цькувати Марка Вороного. Подальша доля сім'ї була трагічною.

Марка Вороного заарештували 1934-го як «ворога народу». у 1937 році його розстріляли в урочищі Сандармох в Карелії.

Його батька Миколу Вороного заарештували у 1935 році, а 1938-го також розстріляли.

Сучасний читач мало знайомий з творчістю Марка Вороного. Відомо, що поет планував видати збірку сонетів. Його філософська лірика, особливо на релігійні теми, вражає глибиною і прозірливістю.

Кращі поезії цієї тематики («Молитва», «Церква», «Янголи», «Різдвяна елегія», «Отчизна») увійшли до «Хрестоматії української релігійної літератури» (Мюнхен; Лондон, 1988).

"Винні у любові до України":



В пам'ять про Марко Вороного, яго кращі вірші.

Церкви і янголи
тобі, Тату, як привіт з України (22 січня 1925 р.)
І
У завивалі тихих вечорів
Співає – думає церков барокко, -
І обсипається потужний спів
В зорі вечірньої огненний спокій.
Господен шлях – спустошені поля.
Проходить іноді Господь полями.
Спадає лист… Господь глядить здаля
На тліючі в спаданні плями,
На цвинтар білий, на хрестів юрбу,
На зграї гайвороння в мутнім небі.
- І тихо так одходить за вербу,
За обрій, за його багряний гребінь.
ІІ
Мутніють досвітки над гаєм;
У сірих обріях поля.
І знов дороги умирають
В сухих рудавних коліях.
І знов іде широким колом
Дзвіниця синя з-за верби,
А там ген-ген на видноколі,
- Село й спустошені горби.
Тріпоче вітер бубонцями,
Зростають рідні пустирі.
А понад ними пастухами
Ідуть два янголи вгорі.
Вони, як велетні повстали,
Мов по воді полями йдуть,
І бачиш ти, рожеві далі
Юрбою янголів цвітуть.
ІІІ
Під вечоровим розсипом огнів
Зростають чорними садами ночі,
І от розбуджений пташиний спів
Пітьму важку срібляним током точить.
Ах, це країна попелу й пожежі!
Непевні в ній будівлі деревʼяні –
Хвіст лисячий огня не вбережеш,
Коли він чоловічий зріст дістане.
- Дзвіниця деревʼяна загуде:
Жаліється і бовкає над силу,
Мов за тріским огнем, на неї йде,
Змежаючи безмежність – всесвіт цілий.
І от побачив зір паламаря,
- Там, де у тьму зникає шпиль дзвіниці,
Мов янголи над зводом вівтаря
Знялись в тривожній ореолі птиці.
І він глядів у миготіння крил,
І бачив – тихо янголи кружляють,
А проміж них промінить твердий шпиль
Над обступаючими ніч полями.

Різдвяна елегія
Бʼє за вікном копитом кінь. Туман
Гойдається і лине в ніч різдвяну.
Мороз синіє… І святий пеан
Гудуть осніжені соборні бані.
Гуде Різдво: лунають колядки,
В гудінні сяє вулик небозводу…
Тобі привітний рух дівочої руки,
А коням пити свіжу, зимну воду.
Ти як вощина – догориш, спливеш, -
Лишиться спокій і холодний розум
І будеш ти один собі без меж
Вести рахунок слотам і морозам.
І вийдеш ти під ялинковий спів,
Ще раз поглянеш на зимові зорі:
Незмінне сяйво зоряних огнів,
Незмінне сяйво і свічок в соборі.

Отчизна
Моя отчизно! Знаю я, тобі
Судилась крізь війну в віках дорога.
Ти Бога бачила, такого Бога,
Що віти опустилися в журбі.
Ще колії татарської гарби
Лишилися і з полумʼя грізного
Не вийшла ти. Бо он ще відблиск його,
Поглянь, горить на степовім горбі.
Так, од могил земля наша горбата…
О, проклинаю всіх, хто єсть Батий!
На переможцях скрізь печать проклята.
Он на бурхливім небі знак страшний.
То крові з хмар напухнув хрест гігантський:
Не вийти з бід країні цій селянській.


Фото, відео та матеріал: Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідника М. Коцюбинського, відкриті джерела

Читайте також: