Прощання відбудеться о 12:30 у Свято-Дмитрівському храмі УГКЦ, поховання о 14:00 на Харківському міському цвинтарі № 2, - повідомив учений-літературознавець, архиєпископ-емерит Ігор Ісіченко.
Напередодні LB.UA опубліковав перші уривки з щоденника Вакуленка, написані в окупації.
«Я знав, що мене рано чи пізно здадуть», - одна з найболючіших фраз у щоденнику Володі Вакуленка. Бо ж мова не про шпигуна, диверсанта, а звичайну людину, яку «рано чи пізно» здають такі самі звичайні люди. Говорили вчора з Тетяною Терен (ред. - журналістка) про те, як не хочеться говорити вголос про такі речі назовні, і як необхідно про них говорити. Про те, що свої здають позиції наших військових, свої здають своїх земляків. Зрозумійте мене правильно, і рятують, і допомагають, і взагалі це країна фантастичних, неймовірних людей, і саме тому варто бути чесними щодо неї", - написала на свой сторінці в facebook автор публікації Іванна Скуба-Якубова.
«Звикаєш до всього, головне, ким ти в усьому цьому залишаєшся», - писав Володимир.
Він разом із 14-річним сином із розладом аутистичного спектру та батьками залишився у селі Капитолівка під Ізюмом. Письменник волонтерив та занотовував пережите в окупації. Гроші на допомогу військовим збирав через соцмережі, а також у супермаркеті просив передати хлопцям «пакет ніщаків», як писав у щоденнику.
Фото: з фейсбук Володимира Вакуленка. З сином Віталиком
Фото: з фейсбук сторінки Володимира Вакуленка
За словами мами письменника Олени Ігнатенко, у перші два тижні вторгнення постійно просила сина виїхати з онуком. Але Володимир казав, що має лишитися й допомагати своїм, а ще опікуватися батьком після інсульту. А потім уже стало пізно виїздити.
Найважчим під час окупацією була відсутність зв'язку і нерозуміння ситуації в країні.
«Староста сховався від відповідальності, зв'язок був відсутній взагалі, ми не знали навіть, чи стоїть ще місто, чи взяте ворогом. Зовсім відсутність новин, повна відсутність зв’язку з будь-якими органами, щоб стала більш зрозумілою картина, що відбувалося в нашому селі – окупантів було чимало, а блок-пости через кожні 100 метрів. Постійні шмони навіть порожніх пакетів. Інше, мене збивало страшенно, що такого приниження мої нерви не витримають», - писав Володимир.
Письменник знав, що Харків бомбили, але, схоже, не розумів масштабів руйнування через відсутність зв'язку та інформації з неокупованих територій.
"Харків розбомблений, і його реабілітація буде сунути роками", - вважав Вакуленко в ізоляції.
Про те, як стирали з лиця Землі його село, Володимир також написав у своєму щоденнику:
"Ворожі літаки касетними та вакуумними бомбами бомбардували рідне місто і, що характерно, саме житлові квартали. Неподалік рідного села чотири будинки як ніколи й не було – лише велика вирва та цегла, передроблена в дрібне каміння. По дорозі рясніли уламки бомб, обірвані дроти, купа різного передробленого мотлоху. На початку вулиці залишилася самітня стіна, а в кінці вирви перебита водогінна труба, з якої сочилася ніби кров із порізаної вени житлового сектора, цівка води".
Фото: Іванна Скиба-Якубова. Ізюмщина
Виживати в окупованому Ізюмі було надважкою задачею, особливо з дитиною. Володимир Вакуленко писав, що міська влада зникла, продуктів ні в кого не лишилося, доводилося брати їх в окупантів: "…крупи, цукор, борошно та консерви десь у середині другого тижня привезли окупанти, тож продукти більш-менш були в усіх. Російську гуманітарку брав і я. Місцева влада ховалася десь по підвалах, забезпечення не було ніякого, окрім картоплі, гороху та квасолі з тушківкою, не було більше нічого. Варив подобу супу дитині, ділячи вміст банки навпіл на трилітрову каструлю".
Мати каже, що Володимир був дуже затятий: переконував односельчан говорити українською, не довіряти російському телебаченню. За словами матері, сина здав окупантам хтось із місцевих. Спершу росіяни зупиняли його на вулиці, перевіряли. А 22 березня п'ятеро окупантів прийшли на подвір'я до батька Володимира, питали: "Де ваш націоналіст?". Забрали "на перевірку" телефони, документи й українські книжки. Наступного дня Володимира забрали разом із сином. Змусили роздягнутися і показати татуювання.
У щоденнику Володимир запише: "Я от чесно, не знаю, які в азовців татухи, а якщо якісь індивідуальні і є, то хлопці там не пальцем роблені, щоб потрапити до ворога в лапи".
Надвечір Володю з сином відпустили, сказали, що наступного дня повернуть і документи — звісно, не повернули. Їх знайдуть пізніше разом із простреленим тілом письменника, яке більше місяця лежало за селом.
"Документи пізніше, 12 травня, були знайдені в портмоне разом із тілом, прострелені кулею, — розповідає колишня дружина Вакуленка Ірина Новіцька. — Як ми взнали вже восени, Володю знайшов волонтер із групи, яка їздила вулицями в авто "Груз 200" і підбирала тіла.
Фото: Суспільне.
Удруге письменника забрали 24 березня, і цього разу додому він уже не повернувся. Мати шукала сина місяцями, оббиваючи пороги окупаційних адміністрацій. Після деокупації восени останки чоловіка виявили у могилі під номером 319 на масовому похованні під Ізюмом.
Фото: Суспільне.
Через півроку після викрадення сина, у вересні, батько Володимир Григорович дістав лопату і разом з письменницею Вікторією Амеліною, яка також шукала колегу, пішов до саду викопувати щоденник, про який говорив син перед викраденням. Знайти одразу не вийшло.
"Я не знала, як його втішити в цій ситуації, тому просто продовжила копати — і знайшла, — згадує письменниця розкопки в саду. — Це був невеликий прозорий поліетиленовий пакет, вологий і чорний від землі. Я так і тримала його потім усю дорогу в руках, боялася покласти в рюкзак, щоб не притиснути, не пошкодити. Папір був вологий — пів року в землі. Я до кінця місії сушила цей щоденник, клала окремо від інших речей: відчувала велику відповідальність».
Фото: Вікторія Амеліна.
Батько Володимир Вакуленко - старший з щоденником
"Перший період снилися цифри, старі календарі, знайомі снилися й хлопці, ніби обіймаю їх, зустрічаю. Боюся й думати, що з ними. Перші дні окупації я трохи здавав і через напівголодний стан взагалі. Зараз взяв себе в руки, навіть город гребу потихеньку та картоплю до хати вніс. Пташки цвінькають тільки зранку, пообіді навіть від ворон не почуєш злостиве «кар». Врешту увечері мене рятує музика в мобільному – записував ще до війни: joryj kloc, Плач Єремії, Ґорґішелі та ін. А сьогодні, в День Поезії (ред. - 21 березня), в небі привітав мене невеликий журавлиний ключ і крізь їхнє курли ніби чулося: "Усе буде Україна!" Я вірю в перемогу!" - написав Вакуленко на 36-му аркуші свого окупаційного щоденника, оригінал якого зараз зберігається в Харківському літмузеї.
Фото: Вікторія Амеліна. 36-й аркуш щоденника В. Вакуленка
Нагадаємо, 24 вересня, колега Володимира Вікторія Амеліна та батько письменника відкопали під вишнею записники, які Вакуленко передбачливо закопав у батьківському саду напередодні свого викрадення. Рукопис щоденника передали до Харківського літературного музею.
Раніше "GX" писав, що знайдені докази убивства дитячого письменника на окупованій Ізюмщині. Останки чоловіка виявили в могил під номером 319 у місці масового поховання під Ізюмом.
Заступник міського голови Ізюма Володимир Мацокін повідомив, що іменем Володимира Вакуленка назвуть одну з міських вулиць протягом найближчого місяця.
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: https://t.me/gx_net_ua
Галина Половик
