30 жовтня в Харкові вшановують трьох видатних митців та лікаря (фото)

30 жовтня 1825 року народився відомий український художник і педагог Дмитро Безперчий (Безперчий).

З 1843 року навчався у Карла Брюллова. 1846 року отримав звання некласного художника історичного і портретного живопису.

Займався також релігійним живописом, розписував церкви на Слобідській Україні та в Криму.

Найбільш відомий розпис церкви при Харківській малювальній школі.

Як викладач малювання працював у харківських Другій міській гімназії та у Реальному училищі. Серед учнів майстра слід назвати знаменитих харківських художників Семирадського, Васильківського, Ткаченка.

У 1848 митець задумав серію малюнків до поеми Тараса Шевченка «Гайдамаки». Вплив поезії Шевченка помітний і у жанрових творах художника. Серед робіт:

«Автопортрет» (1846; Харківський художній музей);

«Сватання на Гончарівці»;

«Сільський пейзаж» (1956);

«З поля» (1859—1860; Харківський художній музей);

«Бандурист» (1860-ті, Сумський художній музей; другий варіант та акварель — 1860, Національний художній музей України у Києві).

Види палацу «Альгамбра» в Алупці, садиби «Ольшани» в Лебединському повіті, села Кочетка поблизу Чугуєва мають етнографічну цінність.

Працював над ілюстраціями до «Мертвих душ» Миколи Гоголя.

Полотна роботи Безперчого зберігаються у мистецьких музеях Харкова (Харківському художньому музеї), Києва, Сум.

Помер в Харкові 17 (30) вересня 1913 року.

30 жовтня в 1877 року в Харкові народився відомий психіатр та психоневролог, відомий своїми дослідженнями в галузі психотерапії та гіпнозу, учень Бехтерєва – Костянтин Платонов (1877-1969).

Автор оригінальної методики знеболювання гіпнозом під час пологів. Автор відомої монографії «Слово як фізіологічний та лікувальний фактор», що витримала кілька видань.
Помер 6 серпня 1969 року в Харкові.

30 жовтня 1902 року народився відомий харківський театральний режисер і педагог, ректор Харківського театрального інституту, народний артист України Леонтій (Лесь) Дубовик.

Дитина театрального закулісся (його мати була швачкою у Київському оперному театрі), він не надто вагався, обираючи свій життєвий шлях. Випробувавши свої сили в аматорстві, вступив до Київського музично-драматичного інституту ім.М.В.Лисенка. Паралельно з навчанням на акторському факультеті стає фундатором професійної режисерської освіти в цьому ж інституті. А з 1925 р. - учнем Леся Курбаса у складі четвертого набору режштабу «Березоля». У співавторстві зі своїми колегами Б. Балабаном, К. Діхтяренком і В. Скляренком., створює одну із легендарних вистав театру харківського періоду «Алло, на хвилі 477» (1929). Лесь Дубовик був режисером 3 дії - «Пекельне дійство» (своєрідна пародія на богемну літературну кав’ярню 1920-х «Пока» і з головним героєм – Остапом Вишнею).

У першій самостійній режисерській роботі «97» М. Куліша виразними стали основні риси власного режисерського почерку Л. Дубовика – глибинний аналіз драматургічного матеріалу, ретельна робота над створенням всіх персонажів, деталізація сценічних елементів і водночас прагнення до цілісності сценічного образу всієї вистави, потяг до епізації та романтичної піднесеності. Цими характеристиками будуть позначені його найкращі вистави – «Назар Стодоля» Т.Шевченка, «Дружина Клода» О. Дюма, «Тев’є-молочник» Шолом-Алейхема, «Талан» М. Старицького та ін.

Талановитий і здібний учень Леся Курбаса, продовж життя зберігав вірність урокам вчителя, рідному «Березолю». Хоча немилосердний час вимагав відповідати зовсім іншим настановам, а керівництво театру доручало як надійному професіоналу втілювати політично правильну, проте художньо слабку, структурно неякісну драматургію. І в цьому, здається, містився головний внутрішній конфлікт Дубовика-режисера.

За таких обставин своєрідною втіхою стала педагогіка. З 1947 року Лесь Дубовик працює в Харківському театральному інституті на кафедрі майстерності актора, а з відкриттям кафедри режисури на цій кафедрі. У 1951 р. стає її завідувачем. Певний час Лесь Федорович навіть очолював інститут, обійнявши посаду його директора (1950-1951). Студентам свого першого і, на жаль єдиного, режисерського курсу разом з секретами професії він прищеплював і генетичний код березільської культури, носієм якої безперечно був сам.

У розквіті життєвих сил і таланту, сповнений творчих планів і сподівань, щойно призначений на посаду художнього керівника Харківського театру ім. Т. Шевченка, у неповних 50 років 1952 р. Лесь Дубовик пішов з життя…

Пам’ять про яскравого режисера та педагога зберігали його колеги по театру, його студенти – Олександр Барсегян, Євген Зіскінд, Борис Прокопович, Анатолій Горбенко.

Пам’ятаємо і шануємо його сьогодні й ми! (За матеріалом Театралка - Театральний факультет ХНУМ імені І.П. Котляревського )

30 жовтня в 1909 році в Умані народилася відома українська поетеса, журналістка Раїса Львівна Троянкер. Її батько був сторожем синагоги. Закінчила семирічну школу, вчилася в кооперативній профшколі, працювала в цирку. У 1922 р. втекла з мандрівним цирком, закохавшись в італійця, приборкувача тигрів, і стала виступати разом з ним. У 1925 р. кидає цирк, з’являється в Умані та дебютує віршами в уманській окружній газеті. Того ж року вступає до місцевої філії «Плуга» та одружується з журналістом і прозаїком Онопрієм Турганом. У 1926 р. обоє переїхали до Харкова, де Раїса навчалася в Інституті народної освіти.



Поетеса прославилася не тільки своїми еротичними віршами, але й бурхливими любовними романами, які викликали скандал за скандалом. У Києві вона закохалася у Володимира Сосюру під час його виступу і поїхала за ним до Харкова. Однак дружина Сосюри вигнала її. Потім у неї був роман з Валер’яном Поліщуком та багатьма іншими відомими письменниками.
Перша поетична збірка Троянкер «Повінь» (1928) мала присвяту Онопрію Тургану, а друга – «Горизонт» (1930) уже була присвячена «коханому Іллі Садоф’єву» – поетові, який перекладав її вірші. Незабаром Садоф’єв став її чоловіком, вони рік жили у Харкові, а потім переїхали. Сімейне життя не склалося і у 1935 р., коли арештували кількох українських літераторів, вона втікає на північ. Там працює відповідальним секретарем газети «Полярная правда», у якій опублікувала понад 100 віршів.
Перед війною одружилася з актором Євгеном Григор'євим, але шлюб не був тривалим. Під час Другої світової війни (1939‒1945) була військовим кореспондентом, нагороджена медаллю. 1942 року з'явилася її остання збірка «Суровая лирика».
Померла 29 грудня 1945 року від раку.
Інформація підготовлена на основі відкритих інтернет-джерел.
(За матеріалом НБ ДБТУ).

Вніч на 31 жовтня буде доречним її вірш "НІЧНА РОЗМОВА":
Почекай, Мефістофель,
почекай, Мефістофель,
Може бути, прийду уночі і продам
Свої кров’ю написані останнії строфи,
Свою мудрість прозору, мов у склянці вода.
Почекай, Мефістофель,
в тебе хиже обличчя,
А у мене рожевість ще зі щок не зійшла.
Я прийду уночі і постукаю тричі
І продам свою мудрість,
і продам свій талан.
Може рано прощатись?
О, ще рано прощатись!
Я прийду, Мефістофель,
Стерши муку з лиця.
Помінять свої скарби
На химернеє щастя,
На усмішку дитини,
На обійми самця.
Я страшенно стомилась.
Я страшенно стомилась.
Подивись на провалля
Біля смутку очей
Хочу чути банальне.
Я люблю тебе мила,
Хочу буть не самотня
В синій тузі ночей.
Почекай, Мефістофель,
в тебе хитра усмішка,
Твої очі зелені загадково мигтять.
Почекай, Мефістофель,
Тобі гірко і смішно,
Бо ти знаєш про щастя
І химери життя.
Почекай, Мефістофель,
Я не Гретхен білява.
Я рвучка і нервова,
Я жінка — поет.
Я шукаю незнане, ще не сказане слово,
Знаю спрагу надхнення,
Творчих запалів лет.
Легко бути коханкою,
Навіть матір’ю й жінкою.
Але як ув’язати це з призванням творця?
Ой, летять похоронно
Срібнодзвонні сніжинки.
Я прийду, Мефістофель,
Стерши муку з лиця.

Спершу планувалося намалювати близько 10 картин, проте за дощової погоди деякі учасники відклали свій приїзд до Харкова до наступного «Мурал-фесту».

Фото та матеріал: GX, відкриті джерела