Ігорю Харченко двадцять вісім, він був звичайним слідчим до початку вторгнення. Його історію оприлюднив начальник Слідчого управління Головного управління Нацполіції в Харківській області Сергій Болвінов.
«Шпигунство»
Коли росіяни увійшли до Вовчанську, Ігор одразу створив групу в телеграмі для своїх, щоби ділитися інформацією про все, що відбувається в місті. Водночас налагодив контакт з ЗСУ та почав передавати їм всі корисні дані, які отримував.
Як про буденні речі Ігор тепер розповідає і про своє «шпигунство», і про допомогу збройним силам:
«Я почав передавати інформацію про пересування техніки, я їздив по місту, дивився, де є техніка, де нема, намагався фотографувати або скидати мітку. Приблизну кількість.
Кожного ранку я виїжджав на велосипеді на так звану розвідку, катався містом, дивився, що змінилося, чим вони займаються. Якщо було щось цікаве, я фотографував, або якось фіксував. А потім їхав додому та намагався передати інформацію, знаходив інтернет та передавав», - наскільки це було небезпечно Ігор, звісно, розумів.
«Досвідчений брехун»
Але не припинив навіть після того, як його в масці на голові та із зав’язаними очима забрали прямо з дому військові рф. В камері почалися погрози. Спочатку окупанти вимагала від нього адреси колег – він не сказав.
Потім хотіли, щоби наш слідчий повторив на камеру їхній текст. Про ці моменти Ігор згадує без зайвих емоцій, лише каже, що дуже хвилювався за батьків - росіяни, як завжди в таких випадках, починають шантажувати родиною:
«Під час допиту, коли знімали відео, вони погрожували, казали, у тебе є родина, яка хоче жити, подумай про них. Ризикував, але сподівався на краще. Вони тиснули морально, погрозами, дезінформацією «Харків вже оточено, Київ майже взяли, давайте працювати, все буде у вас добре, зарплати у нас вищі»
Сказати під відеозапис змушували прості речі – «неважливо, який тут буде прапор, ми хочемо миру» та похвалити армію рф. Молодому слідчому дивом вдалося відволікти та ввести в оману військового, який проводив це «інтерв’ю».
Тепер Ігор жартує «це тому що я досвідчений брехун»)) Насправді ж хлопець провів блискучу роботу в цей момент та навіть зробив вигляд, що погодився озвучити їхні тези.
«З людиною, яка дала мені текст, я почав вступати в полеміку, пояснював, що я цього сказати не можу, тому що я громадянин України і я так не вважаю. Мені почали погрожувати. Погрожували сім’ї, рідним. На відео мене знімав військовий, а в нього не було досвіду допитів – тому я розповів багато, але не те, що їм було потрібно. І він навіть не виправляв мене, ми не перезнімали відео, мене відпустили. Я просто пропускав ті моменти, які були проросійськими, «води» їм налив, а конкретику так і не озвучив. А за тиждень виїхав».
Сприйняли за старшого брата
Ігор – не кремезної статури. Зі своїм почуттям гумору сам описує себе як щупленького та маленького. І саме це стало вирішальним фактором під час спроби вирватися з окупації.
Вже за тиждень після всіх допитів росіяни почали масований пресинг на наших поліцейських – змушували співпрацювати та переходити на їхній бік. Зв’язку у Вовчанську тоді не було, але Ігор Харченко знайшов спосіб зв’язатися з нами і повідомив, що готовий виїжджати. Маршрут з хлопцями-колегами розробляли заздалегідь. Вибрали такий шлях, щоби оминути більшість блок-постів.
«Я дуже переживав, почистив весь телефон, всі фотографії, пов’язані з несенням служби, з роботою, номера телефонів почистив, повністю почистив телефон, щоб якби перевіряли, не могли запідозрити, що я можу бути працівником поліції», - згадує Ігор. А щоби викликати мінімум підозр, слідчий підсів в машину о своїх знайомих. Вивезти його взялася родина з дитиною. Під час виїзду дуже нервував, зізнається вже зараз. І каже – пощастило! Машина була тонована з усіх боків, а він їхав на задньому сидінні поруч із донькою подружжя. Ось тут і стала у нагоді його статура:
«Скоріше за все, прийняли за старшого брата. Коли ми під’їжджали на один блок пост, на другий блок пост, там були «ДНРівців» так звані, з перегаром, з червоними обличчями, і ми коли під’їжджали, вони перевіряли документи лише у водія та пасажира попереду. На всіх вікнах були листи А4 з написом «діти» великими літерами. Тому, вони, скоріше за все, мене прийняли за підлітка, разом з цією дівчинкою я сидів позаду.
А під устілкою взуття весь цей час у нього лежало посвідчення діючого працівника української поліції. Каже, жетон залишив, бо він металевий і важкий, а от «корочку» покинути не зміг. Сам знає, що би могло бути, якби її знайшли – але ось, не зміг: «Посвідчення маленьке, тоненьке, його легше було вивезти. Я просто сподівався на те, що повністю роздягати мене не будуть»
Ігор Харченко неушкодженим дістався нашої території. І з цього насправді історія лише починається. Бо він одразу повернувся на службу. Після деокупації Вовчанська поїхав туди та став заступником начальника слідства райвідділу. І тепер під постійними атаками з боку рф продовжує працювати, розслідувати воєнні злочини. Як сам каже – «фіксувати обстріли під обстрілами».
