Щорічно, в другу неділю травня в Україні та багатьох країнах світу відзначається День матері. Історія цього свята сягає другої половини 19 століття, коли Енн Рівз Джарвіс із Західної Вірджинії (США) допомогла небайдужим заснувати Клуби, щоб навчити місцевих жінок правильному догляду за своїми дітьми. У 1868 році Джарвіс організувала «День дружби матерів». Приблизно в цей же час у 1870 році Джулія Ворд Хоу (Гау) написала «Прокламацію Дня матері», заклик до дії, який просив матерів об’єднатися для сприяння миру у всьому світі.
Після смерті матері в 1905 році Анна Джарвіс замислилась над створенням дня пошановування матерів, для того, щоб люди пам’ятали на які жертви йдуть мами заради своїх дітей. Перше святкування Дня матері відбулося у 1908 році у Західній Вірджинії. До 1912 року він почав відзначатися у багатьох штатах. Офіційно ж було встановлено День матері 1914 року за президентства Вудро Вільсона з відзначенням у другу неділю травня.
«…Між Українцями Свято Дня Матері було перший раз заведене в році 1928 Централею Союзу Українок Канади. В Галичині між Українцями заведено День Матері рік пізніше ніж в Канаді. На заклик Централі Союзу Українок Канади се свято було святковане через послідніх три роки не лише по Відділах, але також у всіх більше поступових околицях, де й нема Відділів Союзу Українок Канади…» зі Збірника з нагоди «Дня Матері» 1931 року, видання Союзу Українок Канади.
За часи відновлення незалежності України День матері, з відзначенням щорічно у другу неділю травня, було встановлено Указом Президента України «Про День матері» від 10 травня 1999 року.
Цей День є лише одним з маркерів, котрий нагадує кожному про те, хто подарував життя людині. Обіймати ж маму варто якомога частіше, поки є можливість, бо життя швидкоплинне. Особливо відчутно це під час війни, коли матері загиблих українських воїнів, вже ніколи не зможуть почти голоси своїх дітей, маленькі ручки загиблих діток, вже ніколи не зможуть обійняти своїх батьків, а загиблі мами — своїх дітей. Коли чекання на маму з ворожого російського полону стає вічністю, як і чекання мамою своєї дитини з полону. Коли втрачається зв’язок і невідомість що з рідною людиною наразі — не дає можливості жити, а просто існувати з надією. Як що є можливість — подякуйте мамі, адже її серце завжди з дитиною у будь-якому віці. ЇЇ підтримка — найнадійніша, віра — непохитна, боротьба — невпинна. Порадійте, що ви є один в одного сьогодні.
За матеріалами Харківського історичного музею ім. В.Ф. Сумцова
