Висаджували свої "сади перемоги", розбирали завали і безоплатно евакуювали людей. Історія харківської родини

1279
Історії людей, яки залишилися жити у прифронтовому Харкові.

Людмила Попова - оператор однієї з котелень комунального підприємства «Харківські теплові мережі». Вона - одна із тисяч міських комунальників, які не покинули свої вахти - ні в перші дні війни, ні потім, коли місто щодня здригалося від десятків ракет. Зараз вони готують теплосистему міста до холодів.  

У прифронтовому Харкові, яке російські війська практично ніколи не переставали обстрілювати, буває важко і страшно. Але комусь ще важче і ще страшніше, - переконана Людмила Попова.

Вона пригадує весняні обстріли Харкова і зізнається: «Тоді було дуже страшно».

На роботу ходила разом із чоловіком. Він – екскаваторник, але не з Харківських тепломереж. А тоді мимоволі став теплоенергетиком-волонтером. Допомагав дружині.

«А коли снарядом перебило електричне живлення на котельні, її відключили», - згадує Людмила своє тимчасове безробіття.

Втім просто так сидіти вдома подружжя не змогло.

«Прочитала якось у соціальних мережах, що таксисти загадають космічні суми за евакуацію людей на вокзал. Тоді з Харкова масово виїздили люди… На сімейній раді, не роздумуючи, вирішили: автівка є, водій є - будемо возити. Син відразу нас підтримав: написав оголошення і розмістив у тих самих соціальних мережах: "Відвезу на вокзал. Безкоштовно"», - пригадує Людмила.

Ніхто не рахував , скільки харків’ян врятувало від обстрілів подружжя Попових на власному авто.

Один випадок Людмила запам’ятала на все життя. Це було в березні. З Докучаєвого, що на окраїні Харкова, поблизу мікрорайону «Рогань», вони вивозили дітей з багатодітної родини.

«Посідали вони (ред.- діти) по троє один одному на руки і з цікавістю поприлипали до вікон: їх дивували українські танки на вулицях. Дітям зовсім не було страшно! У них була купа позитивних вражень! І це у розпал війни! Діти, що тут скажеш», - пригадує Людмила, і знову посміхається.

Потім подружжя приєдналося до волонтерів, які розбирали завали в Харкові, у мікрорайоні «Горизонт». І тоді Людмила остаточно зрозуміла, що харків’яни – люди дивовижної сили духу.

«Якось розбирали руїни у п’ятиповерхівці після чергового «прильоту». Разом з нами працювала і хазяйка розбитої вщент квартири. Від її оселі не залишилося геть нічогісінько. Ми навіть боялися з нею заговорити, щоб не натиснути на болюче. Адже людина втратила житло! Але вона сама з нами заговорила, трохи посміхнулася і впевнено так сказала: "То все пусте, головне, що всі живі! Це так багато на сьогодні!"» - пригадує Людмила.

Довгі воєнні місяці ще більше загострили у неї необхідність чути чужий біль, не залишатись осторонь чиєїсь біди, ділитися своїм, а ще не розучитися посміхатися та радіти ранку, сонцю, квітці, посадженій навесні під обстрілами.

Усе воєнне літо Людмила годувала колег малосольними огірками з невеличкого городу, яке облаштувала прямісінько під вікнами своєї котельні.

Ця ділянка в кілька квадратів, де поруч з виноградом, квітами росли помідори та інша городина – це її «сад перемоги».

Цієї воєнної весни багато хто з працівників харківських тепломереж підхопили всеукраїнську ініціативу «Сади Перемоги»: розкопували клумби, і вільні від виробництва ділянки землі та засаджували їх помідорами, огірками, гарбузами іншими овочами.

«Вони разом з нами пережили воєнну весну. Уціліли, дивом вижили під уламками цегли та розбитих вікон»,- розповідає жінка і посміхається.

Сьогодні Людмила Попова знову на своєму робочому місті. Зараз у теплоенергетиків «гаряча пора» - попереду запуск котелень. Доводиться працювати у вихідні. Але, як сказала харків’янка з «Горизонту», що втратила житло, «то все пусте».

Головне, щоб завивання сирен не будило людей посеред ночі. Щоб не здригався від вибухів Харків. І тоді додому обов’язково повернуться діти, і серед них - її невістка з онуком, які виїхали за кордон.

«Так хочеться обійняти усіх моїх рідних. А потім пройтися вулицями Харкова, нашого Харкова - красивого, відбудованого!» - говорить про найбажаніше Людмила, з посмішкою в трохи засмучених очах. 

Галина Половик