Назарій Гаврилюк – хірург-стоматолог (за першою освітою), теплоенергетик (за другою, тому що «це ще більше його») і волонтер (за покликом).
На комунальне підприємство «Харківські теплові мережі» лікар Гаврилюк прийшов слюсарем 3-го розряду. Здолав усі «кар’єрні сходинки», не пропустивши жодної: 4-й, 5-й слюсарські розряди, майстер, старший зміни, майстер зміни, потім диспетчера підміняв, працював заступником начальника аварійно-диспетчерського підрозділу. Паралельно закінчив технічний виш.
Рівно за два місяці до війни він очолив аварійно-диспетчерську службу Основ'янської філії КП «Харківські теплові мережі». З 24 лютого буквально жив на роботі разом з іншими тепловиками.
Прокинулись, як колись у 1941-му
Війна увірвалась в його дім, як і до всіх харків’ян – зненацька і підло.
«Прокинувся рано-вранці від вибухів, шуму літаків. Зателефонував на роботу начальникові: «Це що, війна?». У відповідь: «Так». Бомбили Харків, Чугуїв. Обстріли не припинялися… Напевно, ми прокинулися і пережили те, що і старше покоління у червні 1941 року. У мене не вкладалося у голові, як могло таке трапитися: ну, поговорили, потренувалися біля кордону, зброєю помахали і все – розбіглися. А тут…», - Назарій щораз гостро переживає ті перші хвилини, години, дні початку вторгнення російських військ у його дім.
Того лютневого ранку він поїхав на роботу і жив там усі перші півтора місяці війни.
«Батьки якийсь час залишалися у Харкові. Не хотіли виїздити. А потім після 8 березня мама не витримала, сказала: «Їдемо». Того ж дня я посадив батьків на евакуаційний потяг, який прямував на захід країни. З того часу не бачилися з ними. Усе ніколи», - продовжує мій співрозмовник.
Зараз часу на візити тим паче немає – завершується підготовка до опалювального сезону, який однозначно легким не буде.
«Сезон буде важким», - каже начальник служби, хоча, здавалося б, найпекельніше уже пережили.
Дома ночувати - не було сенсу
«Спершу мої хлопці, як тільки починалися обстріли, відразу телефонували додому, переживали. А потім, як і я, відправили своїх рідних у більш безпечні місця. І, знаєте, якось спокійніше, легше стало працювати», - розповідає начальник служби.
Практично усі цілодобово жили на роботі.
«Не було сенсу їхати додому. Комендантська година починалася рано. Бувало так, що навіть зі спецдозволом забороняли виїжджати. У місті тоді було багато ворожих диверсійних груп», - розповідає чоловік.
Це була суто чоловіча багатотижнева вахта – жінок не виводили на роботу.
«Війна розкрила у людях їх справжню сутність і скинула маски. Я вдячний кожному із нашої аварійно-диспетчерської служби. Ніхто не евакуювався, усі працювали і працюють досі. Правда, ті, хто з Дергачів, Рогані, які були під окупацією, звісно, не могли бути з нами на початку війни. У нас чимало людей, які живуть в передмісті. Але в лютому і навесні потяги не ходили. З автотранспортом також було проблематично - через дефіцит пального. Виходячи з реальної кількості людей «мирний» графік роботи аварійних бригад відразу замінили на «воєнний». Пізніше організували доставку людей на роботу і додому», - розповідає начальник служби про свій колектив з 25 мужніх людей, яких війна ще більш згуртувала та загартувала.
Чоловіки, у яких як комунальники мають бронь від мобілізації, ще тоді домовилися, як будуть діяти на випадок більш складної ситуації в місті.
«Ми з хлопцями ще у березні вирішили: якщо буде необхідність, то ми колективом, як працювали, так підемо разом захищати наш Харків. В теробороні, ЗСУ чи якійсь партизанській організації - неважливо», - розповідає начальник служби.
Втім, у них і так була своя лінія фронту і свій бій.
Під обстрілами з янголами-охоронцями
У перший день війни аварійні бригади тепловиків відчиняли в будинках підвали, латали пошкодження, щоб люди могли там пересидіти обстріли і не замерзнути.
Бригади з Тепломереж серед перших прибували на місця «прильотів». Яким був перший воєнний виїзд, начальник служби уже не згадає. Але запам’ятався один із багатьох нічних аварійних викликів.
«Ми виїхали, зробили свою роботу, і тут – черговий приліт - у сусідній будинок. На щастя, нас нікого не зачепило. І ми відразу перейшли усувати чергову аварію. Тільки закінчили роботу, як у центрі міста сильно прогриміло. Потім в школу нашого району потрапив снаряд. Так і їздили усю ніч під обстрілами або між ними», - пригадує Назарій.
У квітні громадський транспорт ще не курсував, тому організували маршрути перевезення людей з роботи додому і назад.
«Як завжди підвозив своїх працівників додому. Уже повертався з Рогані, як чую – бах із правого боку, за 20-30 метрів від машини. Авто підкинуло, але воно втримало. Доїхав на роботу, а потім дивлюся, що якось дивно стоїть моє авто: від вибуху зламалась ресора і вибило міст», - згадує один із випадків Назарій.
І таких було немало.
У липні бригада Гаврилюка працювала в центрі міста.
«Вибух був досить сильним. Зверху летіли брили бетону, цегла, якісь залізяки. Люди побігли до будинку. Хлопці, які працювали на теплотрасі під землею, залягли в каналі теплової камери, захищеної бетонними конструкціями. Я чомусь стрибнув у машину, яка стояла поруч», - пригадує Назарій ще один робочий виїзд аварійної бригади тепловиків.
Те, що уламок снаряду пробив його автівку, Гаврилюк помітив наступного дня.
«Ми піднялися, перерахувалися та продовжили працювати. Звикаєш до всього. Якось їхав з чергового нашого об'єкту, хотів повернути ліворуч, а там снаряд прилетів. Звернув праворуч. Уже пізніше дізнався, що осколки упали за метр від дороги, де я був. Поверни я на кілька секунд раніше, і мене б зачепило. Але у кожного є свій янгол-охоронець», - переконаний Назарій.
У його хлопців з підрозділу також вони є - слава Богу, усі живі-здорові.
Хірург-стоматолог
На щастя, лікарські навички начальника в наданні екстреної допомоги нікому із співробітників не знадобилися. Але аптечка завжди при Гаврилюку. Він - дипломований медик. Хірург-стоматолог - його перша професія. І медичні знання не раз ставали в нагоді. У перші ж місяці війни провів на роботі інструктаж: що робити при переломах, пораненнях тощо.
Як медику, йому доводилося не раз консультувати колег щодо ліків.
«Люди, які звикли до однієї назви медпрепарату, на початку війни були розгублені – вони не могли знайти потрібні ліки. Багато аптек не працювало, а в тих, що відчинені, не було з потрібною назвою. Звичайно, я допомагав підібрати препарати аналогічної дії. Я досить непогано знаюся на ліках», - розповідає співрозмовник.
Не панікувати, швидко ухвалювати рішення він учився ще студентом медичного вишу, підробляючи на «швидкій» та проходячи практику в ургентному відділенні.
«Вночі часто виїжджали на аварії. Важко було на це все дивитися. Адже це нормально - боятися крові і всіх цих негативів. Але нас, лікарів, учили звикати до цього. І зараз це мені допомагає»,- каже він.
На запитання, чи не шкодує, що полишив медицину, не задумуючись, каже, що все зробив правильно - займається тим, що більше подобається зараз.
«Я раніше практикував як хірург-стоматолог. У мене і досі є діючий сертифікат, за яким можу працювати. Продовжую його, проходжу курси. Але свого часу зрозумів, що це не зовсім моє. І перейшов в енергетику. Все правильно зробив. І зовсім не шкодую, що закінчив медичний», - каже чоловік.
Біженці з окупованих територій Харківщини. Одна з волонтерських точок
Волонтер
У вільний від роботи час Назарій не лише консультував по медицині. Він організовував збір ковдр і теплих речей для хлопців на блокпостах, у лікарні, де жили діти, у яких немає батьків, привозив фрукти, солодощі, одяг. Діти та війна - особливо щемлива для Назарія тема.
«Привіз дітям мандарини, яблука та цукерки дітям. Роздаємо усім однаково. І що мене вразило: старші, 10-12 років, віддавали молодшим майже все, залишаючи собі одне яблуко чи одну цукерку. Мало не плакав», - згадує волонтер.
Він також розвозив гарячу їжу по підвалах трьох районів міста - Основ’янського, Слобідського та Немишлянського.
«Багато ресторанів, кафе у Харкові готували їжу для людей, які жили у підвалах, у метро, а також для ЗСУ. Багато з них і зараз продовжує це робити. Тоді, навесні, я якось зустрів свого друга - одного з таких. Він шукав машину, яка б розвозила обіди. Я погодився», - розповідає Назарій.
Його автівка дозоляла доставляти відразу до 500 порцій.
«Я створив свою, так би мовити, агентурну мережу. Мені давали заявки на кількість порцій. Перше, друге, салат, для дітей ще були солодощі - все чітко лімітувалося. Приїжджав до будинку, виходила людина, приймала їжу», - пояснив волонтер.
Про що мріє сьогодні енергетик, медик і волонтер? Обійняти у мирному Харкові батьків після довгої розлуки і на тиждень-два взяти мирну відпустку. Він знає, як її провести.
Але спершу треба пройти непростий осінньо-зимовий опалювальний сезон 2022\2023.
Глина Половик
