«Два капітани». Історія двох чоловіків, які під обстрілами рятували людей в Харкові

1212
Історію про двох працівників поліції, які рятували людей під обстрілами та вивозили у безпечні місця, розповів начальник Слідчого управління Головного управління Нацполіції в Харківській області Сергій Болвінов.

Початок березня, П’ятихатки, двоє слідчих Київського відділу поліції  їдуть по службових справах, аж тут перед ними - пряме влучання російського снаряду в цивільну автівку. Це почався артилерійський обстріл. Люди з тієї машини щойно припаркувалися та якраз почали виходити. Одного пораненого забрала попутка, а от другий – вже не зміг підвестися. Йому відірвало обидві ноги. Працівники поліції кинулися на допомогу.

«Підбігли до машини, побачили його. Нижче колін нічого не було. Ми взяли турнікети, перев’язали те, що залишилося від ніг та повезли до лікарні. Всю дорогу він був притомний, і про сумку говорив – ми всі його речі забрали», - так згадує той день старший слідчий з Київського району, капітан Олександр Орлов. Важко поранений чоловік для них з колегою став першим харків’янином з-поміж тих, кого рятували прямо на вулицях.

«Такому ніхто ніколи не навчав, застосовували те, що знали. Ми коли його до машини поклали, опустили задні сидіння, машина універсал, щоби його покласти. І почався повторний обстріл. Близько п’ятнадцяти прильотів було і всі біля нашої машини, і машину посікло. Коли поруч лежали, думав «хоч би ноги не відірвало, тільки купив шкарпетки теплі».  Ми його встигли покласти, а самі не встигли ні сісти, ні поїхати – лягали під машину», - попри важке поранення, чоловіка встигли довезти до лікарні та передати медикам. Але постраждалий був вже немолодий, на операційному столі у нього не витримало серце, каже Олександр.

З цього дня Олександр Орлов разом із другим капітаном Олегом Похилько стали справжньою рятувальною командою. Це не входить до обов’язків слідчих, ніхто не фінансував їхні «операції». Але сталося так, що саме їхня територія, а це Північна Салтівка, П’ятихатки, частина Данилівки, - зазнала наймасованіших обстрілів. І хлопці почали вивозити звідти людей, які не мали як виїхати.

Понад три десятки адрес, на кожній – родини з дітьми, тваринами, люди похилого віку та маломобільні. Хто був першим та скільки всього людей тоді врятували, хлопці навіть не пам’ятають. Бусика на двадцять осіб їм дали волонтери, пасажирів шукали в телеграмі, там якраз створили групу «евакуація». А потім, кажуть, почало працювати «сарафанне радіо». Вивозили вже не тільки з Харкова – були родини й за межами містами. Когось встигли врятувати перед самою окупацією з Великої Рогані. Когось – вивезли ще з цілих квартир у місті і лише пізніше дізналися, наскільки то було вчасно:  «Якби ми цього не робили, то хто? Люди, звісно, могли знайти інший спосіб, але це могло бути запізно. Була ситуація, коли виїжджали на П’ятихатки, вивозили родину і буквально за тиждень-два знову були в тому ж місці, а там п’ятиповерхівка цегляна,  прилетів снаряд і частини цього будинку вже не було. Тому допомога мала бути своєчасно», - в такому режимі, фактично волонтерами, Олег з Олександром пропрацювали кілька місяців.

Паралельно вивозили поранених. За цей час відточили дієву схему порятунку. А одного разу, коли обстрілювався центр, болванка впала на територію райвідділу, згадує Олександр: «Було три хвилі обстрілів тоді. І ми з Олегом паркували машину дворі, паркували спеціально так, щоби не прилетіло в саму машину, знали, звідки обстрілюють, ставили під стінку, яка південніше. Вийшли у двір подивитися, чи цілі машини. У дворі побачили, що прилетіло на дитячий майданчик. Побігли туди й побачили сліди крові, які вели до під’їзду. Забігаємо до під’їзду – там сидить чоловік, у нього нема половини кісті. По налагодженій схемі – Олег підігнав машину, я затурнікетив постраждалого, закинули його в четвірку».

Тепер ця команда працює вже, так би мовити, в «штатному» режимі. Ми всі хочемо вірити в те, що найважчі часи для Харкова позаду. Але наш колектив це вторгнення неймовірно згуртувало: «Олександр Олександрович був для мене колегою, а після того, що ми пережили, стали не те що хорошими друзями, а дуже близькими. В будь-який момент дня і ночі можу на нього покластися, я в цьому впевнений. Війна показала, хто є хто», - каже тепер Олег Похилько. Від «напарника» про нього такий саме відгук.

Оцінив таку відчайдушність і Президент України – Олександр Орлов і Олег Похилько отримали нагороди за підписом Володимира Зеленського, і це точно заслужені ордени «За мужність».

Читайте також: