Позначка: письменник

21 серпня в історії Харківщини: народився автор «Словника співаків України»

Опублікував(ла) Наталя Бойченко , 21.08.2025. Опубліковано в Головні новини, Регіон, Суспільство.

Цього дня, 21 серпня, в 1938 році в селі Черемушна (Валківського району, Харківської області) народився Лисенко Іван Максимович — український письменник, музикознавець, джерелознавець, літературознавець, публіцист, журналіст. Автор «Словника співаків України» і першої в Україні регіональної енциклопедії («Валківська енциклопедія»), упорядник першої повної збірки творів Марії Вольвач, автор словника українських приватних бібліотек.

Член Національної Спілки журналістів України (1977), Національної спілки письменників України (2005). Заслужений діяч мистецтв України (2009).

В 1961—1966 роках навчався в Харківському університеті на філологічному факультеті, відділення української мови та літератури.

Викладав українську мову та літературу в середній школі в селі Руська Лозова Дергачівського району Харьківської області.

Потім працював у Києві на українському радіо та у видавництвах, зокрема в «Українській енциклопедії» та «Музичній Україні». Друкувався з 1957 року.

Помер 15 грудня 2022 року в місті Києві. Похований в його рідному селі Черемушна Валківського району Харківської області.

21 (9) серпня 1895 року у селі Журавка на Полтавщині (нині Чернігівська область) у родині професора Варшавського університету, члена-кореспондента академії наук народився син – Юрій Юрійович Вороний (за метрикою Георгій Георгійович). Його дід Феодосій – нащадок знаного козацького роду, закінчив Київський університет, філолог, директор заснованої ним гімназії у Прилуках. Головним принципом родини було: не дбати про себе і власне багатство та славу, а лише про Славу України.

Під час Першої світової війни Юрій Вороний був студентом медичного факультету Київського університету та працював в одному з перев’язочних загонів.
У 1918-му, у розквіт національно-патріотичного піднесення серед української молоді, добровільно вступив до перев’язувального загону військ Центральної Ради. 16 січня 1918 року брав участь в бою під Крутами. Тоді юнакові пощастило — він не зазнав серйозних поранень.

У 1921-му закінчив Київську медичну академію. Навчався в аспірантурі під керівництвом професора з трансплантології Є. Черняхівського. Юного студента одразу зацікавили наукові доробки професора. Працював асистентом кафедри хірургії,

У 1926 р. перевівся на науково-дослідну кафедру факультетської хірургії Харківського медичного інституту, якою керував Володимир Шамов, відомий на початку 1930-х років дослідженнями з трансплантології (1926). Окрім хірургії, Юрій захопився науковими експериментами і виконав низку наукових праць з трансплантації органів.
У 1929-му, на пленумі хірургічної секції Харківського медичного товариства і на з’їзді урологів молодий хірург вразив присутніх колег, продемонструвавши собаку із пересадженою ниркою на правій стороні шиї. Аутотрансплантат добре прижився, нирка правильно функціонувала.

У 1931-му з ініціативи й під керівництвом професора В.М. Шамова в Харкові було створено Всеукраїнський інститут невідкладної хірургії та переливання крові з філіями-опорними пунктами. Завідувачем Херсонського опорного пункту призначили Ю. Вороного. Водночас він очолив міську лікарню, завідував її хірургічним відділенням та був директором і професором хірургії Херсонського виробничого медінституту — підрозділу Харківського інституту невідкладної хірургії (1931—1934). Лікувальну та адміністративну роботу в Херсоні поєднував з науковими дослідженнями в Харкові. Саме тут, у Всеукраїнському інституті невідкладної хірургії та переливання крові, 3 квітня 1933 року Ю. Вороний вперше у світі пересадив донорську трупну нирку — перша в історії спроба пересадки будь-якого цілого органу людині, хоча реципієнтка прожила з новим органом тільки 48 год. У 1935-му талановитому хірургу-новатору було присуджено науковий ступінь кандидата медичних наук. Через рік він повернувся до Харкова на попередню посаду старшого наукового співробітника Всеукраїнського інституту невідкладної хірургії і переливання крові та очолив кафедру хірургії Харківського стоматологічного інституту (1936).

На початку Другої світової війни хірург продовжував працювати в окупованому Харкові, надавав медичну допомогу хворим і пораненим мешканцям міста. Напередодні вступу німецьких військ у Харків провів ще одну унікальну операцію — пришив дівчині майже повністю відірвану вибухом руку. Після війни його знайде лист від пацієнтки Н. Діжевської, яка, дякуючи за операцію, скаже: «Пишу Вашою правою рукою». 23 лютого 1942-го, рятуючи від голоду сім’ю — дружину та дітей, Ю. Вороний покинув місто і виїхав до селища Нова Водолага. Працював головним лікарем районної лікарні. Після відступу радянських військ з Нової Водолаги (березень 1943-го) залишилося понад 70 тяжкопоранених — бійців і офіцерів 13-ої гвардійської кавалерійської дивізії. Для них на 2-му поверсі персонал лікарні облаштував підпільний шпиталь. Коли ворог захопив селище, щоб врятувати бійців, їх перевдягнули в цивільний одяг, а документи сховали. При появі німців у лікарні головний лікар не впустив їх у приміщення, сказавши, що там лежать інфекційні хворі, від яких можна заразитися. Таким чином поранених було врятовано, а самого лікаря зв’язали і кинули у машину. Із серпня до кінця грудня 1943-го він перебував у полоні — працював санітаром-чорноробом у пересувному німецькому лазареті.
У січні 1944-го на території Житомирщини йому вдалося втекти з полону. Повернутися до Харкова Юрію Вороному не дозволили: був у полоні і на окупованій території. Завідував урологічним відділенням міської та обласної лікарень Житомира.
Із 1950-го мешкав у Києві. Керував відділенням експериментальної хірургії Інституту експериментальної біології і патології імені академіка О.О. Богомольця (1950—1953 рр.). Продовжував працювати над питанням використання пересадки нирки для лікування тяжких нефрологічних захворювань — робив спроби підшивання консервованої нирки хворим з тяжким перебігом гломерулонефриту (1950).
У 1953-му очолив Київський науково-дослідний інститут переливання крові та невідкладної хірургії. Захистив докторську дисертацію, яка була присвячена дуже важливій темі – патогенезу і терапії травматичного шоку та йшла під грифом «секретно». Результати роботи були високо оцінені – наукові дослідження професора дали можливість обґрунтувати і запропонувати новий засіб лікування шокових станів.

До смерті, яка була раптова і несподівана (1961 р. він повертався додому після роботи), Ю.Ю. Вороний займався проблемами трансплантології, зокрема, питаннями імунології, крові і кровозамінників, роботи центральної нервової системи під час пересадок органів і тканин.

Помер видатний хірург 13 червня 1961 року в Києві. Похований на Байковому цвинтарі.

Ю.Г. Вороний є автором 48 наукових праць. Основні напрями наукової діяльності: приживлення пересаджених органів і тканин та зміни у зв’язку з цим імунної реактивності; консервація органів і тканин; травматичний шок; білкові кровозамінники.

Фото і коментарі:
1. Юрій Георгійович Вороний (1895—1961).
2. Юрій Вороний, студент медичного факультету Київського університету Святого Володимира, 1915 р.
3. Науковий хірургічний гурток факультетської хірургічної клініки Харківського медінституту. По центру сидить (другий ряд, 3-й зліва) керівник гуртка професор В.М. Шамов, поряд асистент Ю.Ю. Вороний. 1929 р., м. Харків.
4. Сімейне фото подружжя та дітей Ю. Вороного. Зліва сидить дружина, українська громадсько-політична діячка Віра Йосипівна Нечаївська. 1952 р.
5. Меморіальна дошка доктору медичних наук, професору Юрію Вороному, встановлена 6 жовтня 2011 р. в Харкові на будівлі Інституту дерматології і венерології НАМН України за адресою вул. Чернишевська, 7/9 (автор — Сейфаддін Гурбанов). «У цьому будинку 3 квітня 1933 р. видатний хірург Юрій Юрійович Вороний уперше у світі зробив успішну пересадку нирки людині». У 2024 р. ім’ям Ю. Вороного названо провулок в Індустріальному районі м. Харкова.

(За матеріалом директорки Музею історії ХНМУ Жаннета Перцева та Вікторія Гудзенко (літературний редактор сектора редакції книги «Книга Пам’яті України» Комунального підприємства «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради), більше фото в матеріалі ІВЦ “Бузок”).

1 серпня в історії Харкова та Харківщини: яскраві особистості в житті міста та області (фото)

Опублікував(ла) новина GX , 01.08.2025. Опубліковано в Головні новини, Регіон, Суспільство.

1 серпня — День пам’яті Івана Сірка (1605–1680), українського військового ватажка, кошового отамана, народного героя Слобожанщини, який служив у місті Мерефі Харківського району. Його ім’я оповите багатьма легендами, натомість він є знаною історичною постаттю, яка мала чималі заслуги перед українським народом.

Іван Сірко єдиний серед українських гетьманів та отаманів, хто здобув перемоги у всіх своїх 65 битвах і 179 військових сутичках переважно з військом Османської Порти та Кримського ханства. Турки з острахом називали його «Урус-шайтан». Його прирівнювали до Чінгісхана або Тамерлана. Українські літописці вважали його сильним і великим ватагом, славним кошовим отаманом. Польський король Ян ІІІ Собельський назвав легендарного отамана «славним воїном, який у ратній справі великий мастак». Турецький султан наказував підданим молитися за загибель козацького ватага. На нього не раз чинили замахи, та все невдало.

Військо Запорозьке Низове 12 разів обирало його своїм отаманом. Козаки шанували Івана Дмитровича як батька і любили як брата. Його звитягою, мудрістю і любов’ю до рідного краю захоплювалися і соратники, й вороги.

Іван Дмитрович Сірко народився між 1605 і 1610 роками. За однією з версій походив зі шляхетської родини, яка мешкала в селі Мурефі на Вінничині. За іншою, викладеною відомим українським істориком Дмитром Яворницьким, «він був із козацької слободи Мерефи Слобідської України, нинішньої Харківської губернії, за 24 версти від Харкова». За легендою Іван з’явився на світ із повним ротом зубів. І тільки–но повитуха піднесла його до столу, відразу ухопив пиріг з начинкою і з’їв його. «Добрий буде козак, — сказав на те батько. — Ворогів зубами гризтиме!»

Коли Іванові виповнилося 12 років, до села якось увійшли запорожці. Вони розповіли хлопцеві про Хортицю, Січ і про те, що кожен спроможний тримати шаблю, може стати козаком, аби лише пройшов визначені випробування та обов’язковий вишкіл. Коли розказали про характерників, малий усвідомив, що й сам володіє такою надлюдською силою, тож має неодмінно рушати на Хортицю.

Його справді не брали ні куля, ні шабля. «Виводив з того світу», зцілював тяжко поранених побратимів, яких, здавалося, врятувати вже неможливо. Миттєво переносився з одного краю степу до іншого. Водночас опинявся у різних місцях під час бою. І навіть по смерті отаман Сірко перемагав супротивників. Свою правицю він заповів козакам, аби брали її в походи, й ті виконали його заповіт, виставляючи отаманову руку перед ворогами зі словами: «Сіркові душа і рука з нами!» Про духовну присутність на полі бою, невидиму, але відчутну допомогу Івана Сірка в скрутний час згадують і учасники нинішньої російсько–української війни.

Уперше ім’я Івана Сірка наводиться в документах за 1653 р. У Центральному державному історичному архіві України в м. Києві у фонді «Чугуївська приказна ізба» зберігається масив матеріалів, що стосується життя і діяльності Івана Сірка на Харківщині. Восени 1662 р. його вперше було обрано кошовим отаманом. Наприкінці 1650–х та у 1660–ті роки він здійснив близько ста великих і малих походів козаків у Крим і ногайські улуси, зокрема під Перекоп, на татарські фортеці в пониззях Дніпра, на Очаків, Аккерман, Бендери, на буджацьких татар, Чорний і Кучманський шляхи. Кошовий отаман Іван Сірко був правдивим незалежником: виступав проти гетьманів, коли вважав, що вони «не за Україну». А після польсько–московської війни 1654–1667р.р. зайняв непримиренну антимосковську позицію.

У слободі Мерефі мав Іван Сірко будинки, млин і іншу маєтність. Там проживали його дружина, сини, доньки, зяті, брат. У 1660–х рр. він заснував поблизу хутір Сірківку. Якийсь час був харківським полковником. Брав участь у повстанні 1668 р. на Лівобережжі під проводом гетьмана І. Брюховецького. Переміг московське військо під Охтиркою та Полтавою. Коли Брюховецького позбавили гетьманської влади, підтримав Петра Дорошенка, втім не надовго: 1669 р. вже знову був на Запорожжі.

Помер славетний отаман Іван Сірко 1680 р. на своїй пасіці в селі Грушівці. Його тіло доправили на Чортомлицьку Січ і поховали з великими почестями близько села Капулівки. У 1967 р. могилу перенесли до кургану Баба–могила.
У 2000 році для увічнення слави отамана Сірка був споруджений меморіальний комплекс, до якого на День пам’яті українці збираються до Капулівки, аби вшанувати пам’ять великого звитяжця.

Не забувають Івана Сірка на Слобожанщині. В Мерефі та Харкові споруджені пам’ятники Іванові Сіркові.
Зокрема, 18 серпня 2017 року в Харкові біля входу до станції метро «Історичний музей» встановили статую історичному діячеві висотою 5,1 метра (докладніше в новині GX).

Пам’ятник був відлитий із бронзи, облицювання постаменту із сірого граніту та повторює оформлення виходу зі станції метро. Біля отамана — гармата на дерев’яному лафеті.

У Харкові його ім’ям названі вулиця та провулок Слобідського району.
У місті Дергачі — 25 квітня 2024 р. перейменували колишній в’їзд 1 Травня.

Підготував Ігор Шуйський доктор філософії в галузі історії, голова Регіональної комісії з реабілітації жертв політичних репресій при ХОВА, провідний науковий редактор Комунального підприємства «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради, почесний член Національної спілки краєзнавців України

Фото і коментарі:

1. Іван Дмитрович Сірко (1605–1680).

2. Образ Івана Сірка на картині Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану» (1880–1891). Подія має документальну основу. Взимку 1657 р. турецький султан Магомед IV вирішив знищити Запорозьку Січ. У ніч проти Різдва 50 тисяч війська підійшли до Січі. Але раптом усе небо осяяв великий вогонь, при світлі якого турки опинились як на долоні. Майже всіх яничар і чимало війська козаки перебили, татари втекли. Після звитяги козаки на чолі з Сірком написали турецькому султанові листа легендарного змісту. Згодом за мотивами подій художник створив картину.

3. Погруддя Івана Сірка. Пам’ятник, відкритий у м. Мерефа Харківської області в 1993 р.

4. Дума кобзаря на могилі Івана Сірка. Ілюстрація художника О.М. Бузилова до книги Д.І. Яворницького «Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман Війська Запорізьких низових козаків» (1991).

5. Меморіальний комплекс у с. Капулівка на Дніпропетровщині. Під бюстом напис: «Кошовому отаманові Війська Запорізького І.Д. Сірку. Помер в 1680 році».

(За матеріалом ІВЦ “Бузок”).

1 серпня 1900 року народився Олександр Копиленко (1900-1958) – український письменник.

Народився у сім’ї залізничника в Краснограді (зараз).
Навчався в учительській семінарії.
Воював за Українську народну республіку.

У 1920-1925 роках – навчався на біологічному факультеті Харківського інституту народної освіти (Харківський університет).

Об’їздив усю Україну, бував у Грузії.

Дебютував віршами у 1922 році, але швидко перейшов до прози. Літературну діяльність розпочав у лавах спілки селянських письменників України «Плуг», був членом літературної організації «Гарт», «Пролітфронт» і до самоліквідації перебував у «ВАПЛІТЕ».

У перші роки своєї творчості писав у руслі Хвильового, який дуже вплинув на першу плеяду молодих українських прозаїків.

З 1934 року жив у Києві у будинку письменників «Роліт».

Під час Другої Світової війни працював на радіостанції.

Протягом 1920-х років публікуються перші книги Копиленка «Кара-Круча», «Буйний хміль», «Іменем українського народу».

Помер у Києві та похований на Байковому цвинтарі.

Твори письменника перекладені багатьма іноземними мовами у Канаді, США, країнах Латинської Америки.

Школа у Краснограді, де навчався письменник, носить його ім’я.

1972 року про письменника знято фільм «Олександр Копиленко».

Ім’я Копиленка занесено до Енциклопедії світової літератури.

1 серпня 1918 року народився Яків Гегузін (1918-1987) – відомий український фізик, доктор фізико-математичних наук (1960), професор (1962), лауреат премії ім. Петра Соболевського АН України (1963).

Народився в Юзівці (Донецьк) у родині Євсея Ароновича Гегузіна та Тетяни Палант. 1941 року закінчив фізико-математичний факультет Харківського університету. У роки війни працював у авіаційній промисловості.

З 1950 року працював у Харківському університеті.

У 1964 році заснував кафедру фізики кристалів, яка стала ядром широко відомої Харківської школи кристалофізиків.

Яків Гегузін був видатним популяризатором науки. Він написав цілу серію науково-популярних книг: “Бульбашки”, “Крапля”, “Нариси про дифузію в кристалах”, “Живий кристал”, “Чому і як зникає порожнеча” та інші. Книги написані яскраво та захоплююче, вважаються класикою науково-популярної літератури.

В науковому доробку — 451 видання.

Помер 12 грудня 1987 року в Харкові. Похований на 3 міському кладовищі міста.

1 серпня 1949 року народився Леонід Вікторович Садовський – режисер театру «Майстерня 55», професора Харківського національного університету мистецтв ім. Котляревського. Людина, завдяки якій взагалі існує “Майстерня 55”. Він об’єднав багато людей закоханих у театр.
Він вірив в людей, вірив в театр та завдяки своїй професійній майстерності відкривав у студентах такі нові грані, про які вони самі не могли здогадуватися. Він виховував студентів як своїх дітей, тому дуже сильно любив їх та оберігав. Багато доль знайшли своє покликання, багато доль поєдналися через “Майстерню 55”.
І вони продовжують його справу із вдячністю за подаровані знання, за допомогу, за можливість бути частиною театральної родини, а головне – за його любов.
Без перебільшень, він був видатним митцем – легендарним педагогом та режисером, а ще прекрасною людиною – чудовим другом, колегою, батьком.

Леоніду Вікторовичу вдалося випустити кілька поколінь студентів – акторів та режисерів, поставити велику кількість вистав, відкрити навчальний театр «П‘ятий поверх» в ХНУМ імені І.П. Котляревського, створити власну майстерню –”Майстерню 55″, розробити свій власний метод, яким зараз все більше і більше починає цікавитись Європа, виростити сина, який продовжує справу свого батька. Та головне – прищепити усім, кого знав, любов до мистецтва, до живого актора на сцені, до сучасного психологічного театру та показати як це – творити мистецтво з любові та з любов‘ю, як створювати навколо себе магію, як це піклуватися один про одного та як це коли театр стає домом. Леоніду Вікторовичу вдалося дати всім учням надію. Надію, яка продовжує жити в них.

Але 16 листопада 2020-го, Леонід Садовський трагічно загинув. Він помер у лікарні після тяжкої травми, отриманої від вуличних грабіжників. Але пам’ять про нього житиме у віках “Поки не тьмяніє світло! Поки горить свічка!” Адже його учні творитимуть і нестимуть світло людям із пам’яттю про свого вчителя (докладніше в пості GX).

Фото та матеріал: ІВЦ “Бузок”, Наталія Бойченко, GX, Майстерня 55, відкриті джерела

8 липня в історії Харкова: цікаві факти та яскраві особистостіі у житті міста

Опублікував(ла) Наталя Бойченко , 08.07.2025. Опубліковано в Головні новини, Регіон, Суспільство.

8 липня 1900 року народився Юрій Смолич (1900-1976) – український письменник, журналіст, театральний критик та публіцист, один із мешканців знаменитого харківського будинку «Слово».

Народився у Софіївці, поблизу міста Умань (зараз Черкаської області).

Під час радянсько-української війни 1917—1921 вступив до добровольчого загону боротьби з тифом.

З 1921 року – актор у військовому театрі-студії. До 1924 року намагався робити кар’єру артиста в театрах укрпрофспілки, народної освіти та імені Івана Франка.

Смолич виступив як один із творців пригодницького та науково-фантастичного жанру в українській літературі.

Жив у Харкові у період, коли місто було столицею. Входив до об’єднання ВАПЛІТЕ, «Гарт». Часто писав під псевдонімом “Жан Гудран”

1936 року Смолича обрали головою Харківської організації Спілки письменників України.

Було обрано депутатом Харківської міської ради.

У Другій світовій війні не брав участі через поганий зір. Був евакуйований до Алма-Ати.

Після війни жив у Києві.

Автор відомого роману «Світ хатинам, війна палацам».

8 липня 2010 року Харків вперше у своїй історії посів перший рядок у щорічному рейтингу найкращих міст для життя в Україні, складеному журналом «Фокус».

До цього три роки поспіль верхні рядки у списку займали Івано-Франківськ, Чернівці та Львів.

За рік Харкову вдалося зміцнити свої позиції за такими показниками, як середня зарплата та туристична привабливість. Також за критерієм освіти місто отримало максимальну кількість балів.

8 липня 2012 року Помер почесний громадянин Харкова, видатний викладач, відомий археолог, професор Харківського національного університету імені Каразіна Борис Шрамко.

Професор був дослідником залізного віку, скіфів та слов’ян, першовідкривачем нової археологічної культури.

Довідка. Борис Шрамко народився 17 січня 1921 року у Гомелі.
Вперше брав участь у розкопках у рік вступу до Харківського державного університету – 1939-го.
З 1942 по 1946 Шрамко служив в армії, на початку Другої світової війни – рядовий артилерист, закінчив війну командиром батареї, старшим лейтенантом. Після війни Борис Шрамко закінчив історичний факультет Харківського університету, а з 1950 року вже викладав.

50 років керував Сіверско-Донецькою та Скіфо-Слов’янською археологічними експедиціями. Відкрив понад 100 пам’ятників на території Харківської та сусідніх областей, одну з яких вчені виділили у нову археологічну культуру, яку назвали на ім’я найближчого поселення бондарихінською.

8 липня 2025 року в Харкові було зафіксовано черговий температурний рекорд – максимальна температура для цього дня – +35,7°С.

Попередній максимум температури було зафіксовано у 1968 році і він становив +34,9°С.

4 червня в житті Харкова: минуле і сьогодення (фото)

Опублікував(ла) Наталя Бойченко , 04.06.2025. Опубліковано в Головні новини, Регіон, Суспільство.

4 червня 1909 року у Харкові народився Олександр Ільченко (1909-1994) – український письменник, сценарист, журналіст, перекладач, член Спілки письменників України.

В 1928–1931 роках навчався на літературно-лінгвістичному факультеті Харківського інституту народної освіти (зараз Харківський національний університет).

Почав друкуватись з 1929 року. Писав українською та іншими мовами. Працював у Києві.

У 1937 році його батька, Єлисея Матвійовича, за доносом репресували, звинувативши у причетності до «організації українських буржуазних націоналістів». Він помер від голоду та обморожень в таборі на Тайшеті.

Олександр Ільченко – учасник Другої Світової війни. Фронтовий кореспондент газети “Известия”. Нагороджений медалями.

Працюючи в журналі «Україна», активно виступав з нарисами і публіцистичними статтями.

Твори Ільченка багаторазово перевидавались. Так, наприклад, його химерний роман з народних вуст «Козацькому роду нема переводу…» — неодноразово виходив не лише українською…

У доробку Олександра Ільченка також повісті «Італійське каприччо», «Звичайний хлопець», «Солом’яна рукавичка», кіносценарії, п’єси, оповідання.

Займався дослідженнями фольклору.

Помер у 85-річному віці 16 вересня 1994 року в Києві. Похований разом з дружиною на Байковому кладовищі.
У 2017 році, у Києві, на фасаді будинку, де з 1972 року до кінця життя жив Олександр Ільченко, встановлена меморіальна дошка на вшанування його пам’яті.

4 червня 1932 року в Одесі народився Анатолій Брусиловський – відомий художник-графік, письменник, ювелір, фотограф, колекціонер, засновник напрямку «боді-арт». До нього робилися спроби використовувати замість полотна людське тіло, але офіційно у 1969 році зафіксував їх лише Анатолій Рафаїлович.

Брусилівський закінчив Харківське художнє училище (1948–1953).

Перші спроби себе-художника розпочав як книжковий ілюстратор. Згодом поступово освоїв ліногравюру, станкову графіку, живопис (сюрреалістична абстракція), колаж та об’ємний асамбляж. У 1957 р. з роботами зі станкової графіки взяв участь у Фестивалі молоді, де отримує почесну нагороду. Незважаючи на те, що в той час виставки робіт подібного спрямування проводити заборонялося, пошук нових можливостей мистецтва став потребою Брусиловського. Паралельно захопився мистецтвом фотографії, і це захоплення в майбутньому вилилося у відкриття галереї портретів андеграунду. Зіграв головну роль у фільмі «Апостол» (1966), який був знятий у його власній студії.
У 1970 р. як головний художник розпочав роботу в кіно.
Жив і творив в Україні, Франції, Німеччині і не тільки…
Доля розпорядилась так, що нині митець живе у Німеччині в місті Кельн.
Він ніколи не прагнув слави, кожне його звершення було продиктоване метою знайти свого глядача і читача. Популярність наростала поступово, з кожною щорічною виставкою: Польща, Італія, Франція, Німеччина, Іспанія, Швейцарія, Англія, Данія, США, Ізраїль та інших країнах. Сьогодні колажі художника знаходяться в багатьох музеях світу та численних приватних колекціях. Завжди ішов у ногу з часом, з історичних подій черпав натхнення; його оточували справжні друзі, в будь-які часи готові прийти на допомогу, яких він згадав у книгах. Власним прикладом довів, що захоплення не залежить від віку та обставин: у 75 років почав створювати ювелірні прикраси. Постійно натхненний, Анатолій Рафаїлович так формулює своє життєве кредо: «Безмежно цікаво!»
(За матеріалом видавництва “Логос. Україна”).

4 червня 2008 року у Харкові презентували унікальну фотоенциклопедію.
Видання було присвячене фотографічній справі у Харкові з 1851 року, коли у місті з’явилося перше стаціонарне фотоательє, та до 1917 року. В енциклопедії представлено майже всіх фотографів Харківської області минулого.
На складання альбому пішло близько трьох років.
У виданні зібрано близько тисячі робіт двохсот п’ятдесяти фотографів.

28 травня в історії Харкова: видатні особистості та цікаві події в житті міста (фото)

Опублікував(ла) Наталя Бойченко , 28.05.2025. Опубліковано в Головні новини, Регіон, Суспільство.

28 травня 1838 року в Харкові народився Олексій Іванович Дудукалов – лікар-хірург, доктор медицини (1868), заслужений професор Харківського університету (1889), один з перших щелепно-лицьових хірургів в Україні.

Народився у Харкові у сім’ї вчителя. 1857 року закінчив Першу Харківську гімназію зі срібною медаллю. Медаль дала можливість безкоштовно відвідувати лекції у Харківському університеті. Закінчив медичний факультет університету в 1862 році, де відтоді викладав курс оперативної хірургії та десмургії, очолював кафедру оперативної хірургії та топографічної анатомії (1884–1900). Водночас працював начальником фельдшерської школи земської лікарні (1868–70), у шпиталі Червоного Хреста для підготовки сестер-жалібниць (1877–78), був скарбником Харківського медичного товариства (членом якого став 1862 року).
Один із найвідоміших викладачів Харківського університету помер 29 травня 1907 (1910) року в Харкові.

28 травня (за різними джерелами 9 або 21 червня) 1878 року народився Іван Мар’яненко (справжнє прізвище — Петлішенко) — відомий український актор театру та кіно, театральний режисер, педагог.
Дядько Мар’яненко – актор і драматург Марк Кропивницький допоміг Івану та його молодшому братові Марку закінчити Куп’янське повітове училище, а 1895 року прийняв їх до своєї театральної трупи.
Іван Мар’яненко виступав на найкращих сценах країни.
1915 року сформував Товариство українських акторів, до складу якого увійшли відомі виконавці Панас Саксаганський та Марія Заньковецька.

В 1926 році разом із театром Леся Курбаса «Березіль» переїхав до Харкова.
У 1935-1958 роках – актор Харківського українського драматичного театру імені Шевченка.

У 1933-1935 роках позував скульптору Манізеру для постаті пов’язаного козака багатофігурного пам’ятника Тарасу Шевченко у Харкові.
У 1925-1941 та 1944-1961 роках викладав у Харківському театральному інституті (нині Харківський національний університет мистецтв імені Котляревського).

Помер 4 листопада 1962 року у Харкові. Похований на 2-му міському цвинтарі.

У центрі міста Харкова є провулок Мар’яненка (в Київському районі – починається від вулиці Гоголя і йде на схід до вулиці Чернишевської).

На будинку, в якому жив актор, встановлена меморіальна дошка.

28 травня 1903 року в селі Михайлівка (Черкаського району, Черкаської області) народився Микита Шумило – український прозаїк і сценарист.
Починав освіту у Черкаському педагогічному технікумі. Після закінчення вступив на філософський факультет Харківського педагогічного інституту, який закінчив у 1933 році.
Працював по селах у середніх школах учителем української мови та української літератури. Там здобув знання народного життя і мови народу, такого гордого й славного, і такого упослідженого. Тож пішов у літературу, в 1930-х одна за другою вийшли друком книжки його прози і публіцистики. Був членом літорганізації «Плуг». У Харкові жив у знаменитому будинку «Слово», звідки йшли не тільки у славу, а й у табори і розстріли… Можливо, що і на Шумила чекала подібна доля, але він захопився кіно…
У 1933-1938 роках навчався на сценарному факультеті ВДІКу.
За сценарієм Шумило на Ашхабадській кіностудії поставлено фільм «Прокурор республіки», Київської кіностудії — художній фільм «Якщо любиш» (1960), а на «Укркінохроніці» — «Пісня про Україну» (1955, у співавторстві) та «У Диканьки» (1958).

На війні працював військовим кореспондентом. Був тяжко поранений, у голову, вже на Одері.
По війні (на фото: Микита Шумило, у перші повоєнні літа) працював заступником головного редактора газети «Літературна Україна». Оповідання «Голубий зеніт» (1946) було на той час подією. Романтичне й водночас філософічне — про те, що смерть навіть на війні, де вона є, по суті, рутиною, здатна перевернути свідомість людини…
Микита Шумило працював багато — і як прозаїк, і як публіцист та перекладач. Як публіцист уславився статтями на захист української мови. На рубежі 1950—1960-х багато хто зачитувався статтями «Любов до рідної мови» та «Могутня і чарівна». Це було сміливо і здорово написано. Скільки літ і зим минуло, ті статті актуальні досі…

«Це Микита Шумило – совість наша, козацька совість!» – казав про нього видатний український поет Андрій Малишко.

Коли народились, одне по одному, онуки, Оля й Андрій, Микита Михейович почав писати для них оповідання, які склали книжечки «Де ти, моя чаєчко?» та «Пам’ятливий горобчик». А ще він здорово умів писати літературні портрети. Деякі з них увійшли до уже посмертних книг «Голубий зеніт» та «Силуети» (остання підготовлена до друку дочкою, доктором наук Наталею Шумило; її вже теж, на жаль, немає серед нас).

Помер 5 березня 1982 року в Києві.
(За матеріалами Сергія Тримбача).

28 травня 1912 року в Харкові народився Володимир Лаврушин – український хімік-органік, ректор Харківського державного університету у 1960—1966 роках, Почесний професор Манчестерського університету.

Закінчив школу фабрично-заводського навчання та згодом працював на взуттєвій фабриці імені Профінтерна. Паралельно відвідував підготовчі курси при Харківському науковому товаристві. У 1930 році вступив на хімічний факультет Харківського інституту народної освіти (пізніше його буде перейменовано на Харківський державний університет). Після закінчення вузу займався викладанням: з 1936 був асистентом у Хіміко-технологічному інституті, з 1938 – асистентом в Інституті торгівлі і не тільки.

Під час Другої світової війни Лаврушин брав участь у звільненні Донбасу та Криму. Закінчив війну у званні інженера-майора, був нагороджений орденами. У складі Надзвичайної комісії брав участь у розслідуванні військових злочинів у концтаборі Освенцім.

Після демобілізації 1945 року відновив викладацьку діяльність: спочатку як доцент у Харківському політехнічному інституті, потім на посаді завідувача кафедри технічної хімії ХДУ.
У 1960-1966 роках обіймав посаду ректора університету. За час головування Лаврушина в університеті було створено низку нових факультетів: механіко-математичний, фізичний, фізико-технічний, факультети іноземних мов та підготовки іноземних студентів. Соціальне життя студентства покращували завдяки відкриттю нових гуртожитків, спортивно-оздоровчій базі «Фігуровка».
Володимир Лаврушин є автором понад 400 наукових робіт, під його керівництвом захищено понад 60 кандидатських і 4 докторських дисертації.
Помер 2 березня 2003 року в Харкові.

28 травня 1920 року в місті Тифліс (нині Тбілісі — столиця Грузії) народився Арег Вагаршакович Дабагян — український вчений у галузі кібернетики, механіки, динаміки машин, прикладної теорії коливань і систем управління, член міжнародної федерації з автоматичного управління і контролю (ІФАК), дійсний член академії технічної кібернетики, заслужений працівник народної освіти України, почесний доктор НТУ «Харківський політехнічний інститут», професор (1963), доктор технічних наук (1962).

Після арешту батька 1938 року як сина «ворога народу» було виключено з ВНЗ, перебивався випадковими заробітками.
Пізніше поновив навчання вже в Харківському механіко-машинобудівному інституті, який закінчив в 1941 році.

Учасник Другої світової війни. Мав бойові нагороди. Після війни викладав у ХММІ та Харківському політеху.
Досліджував питання тех. кібернетики та її застосування у різних галузях науки, освіти і виробництва.
Написав понад сотню наукових праць. Серед його учнів 51 кандидат наук, 10 – докторів наук.
Помер 26 вересня 2005 року в Харкові.

А ви знали? 28 травня 1958 року в магазині «Соки-води» на самому початку вулиці Сумської вперше в країні з’явилися два автомати з продажу газованої води «Харків». Автомати одразу ж стали неймовірно популярними серед харків’ян. Вони були розроблені в конструкторському бюро Харківського заводу «Механоліт», прийняті до дослідного виробництва, а потім передано «до серії» іншим заводам.

Автомати з написом «Харків» навіть з’явилися у кіно тих часів.

Фото та матеріал: відкриті джерела

23 квітня в історії Харкова: у місті встановили нові пам’ятники (фото)

Опублікував(ла) Наталя Бойченко , 23.04.2025. Опубліковано в Головні новини, Регіон, Суспільство.

23 квітня 1999 року в Харкові в Молодіжному парку було встановлено пам’ятник чорнобильцям. Знак є пірамідою висотою майже 7 метрів, у середині якої — пронизана радіаційним випромінюванням людина. Автор – скульптор Сергій Ястребов.

23 квітня 2016 року в Харкові біля університету імені Каразіна було встановлено пам’ятник Нобелівським лауреатам, які навчалися чи працювали у Харкові. На п’єдесталах було встановлено 3 погруддя: біолог Ілля Мечников, лауреат Нобелівської премії у галузі фізіології та медицини 1908 року; фізик Лев Ландау, лауреат Нобелівської премії з фізики 1962; економіст Саймон Коваль, лауреат Нобелівської премії з економіки 1971 року.

Автори пам’ятника – скульптори Олександр Рідний та Ганна Іванова, архітектор – Сергій Чечельницький.

23 квітня 1907 року у Миргороді Полтавської області народився Сергій Верхацький. У 60-годинах виступав у Харківському театрі імені Шевченка.

Помер у Харкові 1998 року.

23 квітня 1923 року народився Василь Земляк (справжні ім’я — Вацлав Вацик) – український письменник, кіносценарист.

Вацлав Вацик народився у селі Конюшівка Вінницької області у селянській родині.

Закінчив з відзнакою чеську семирічну школу. Вступив до Харківського авіаційного училища. Але війна перервала навчання: вісімнадцятирічний юнак потрапив на фронт.

Учасник Другої світової війни. У партизанському загоні, воював командиром взводу, потім – кінного загону.

Після війни працював у газетах та на кіностудії імені Довженка.

У 1963-1966 роках головний редактор Київської кіностудії, потім керівник сценарної майстерні.

Найвідоміша кінематографічна робота у соваторстві з Миколайчуком – картина «Вавілон-ХХ», яка вважається класикою українського кіно.

23 квітня 1940 року народився Босін Марк Євгенович – академік УАН, доктор фіз.-мат. наук, професор. Є керівником трьох наукових проектів:

1) Розробка кристалічного генератора, який став серйозним кроком у галузі альтернативної енергетики;

2) Розробка методики створення електромагнітного резонансу у клітинах біологічних об’єктів, що дає можливість лікування хвороб, що мають локалізацію (наприклад, онкологічних захворювань);

3) Розробка промислового витратоміра нафти і газу, здатного вимірювати будь-які витрати (від нуля до нескінченності). Це відкриває можливості швидкої локалізації нафтових і газових смолоскипів, що так сильно псують атмосферу Землі. Остання розробка до війни вже була закінчена, проведено випробування, налагоджується серійне виробництво, отримано замовлення від багатьох нафто- та газодобувних країн.

Марк Євгенович завідує кафедрою математики та фізики Харківської гуманітарно-педагогічної академії. Є головою Ради наукової громадськості м. Харкова.

Президент та засновник “Клубу пісенної поезії ім. Ю. Виібора“, якому в 2025 році виповнюється 85 років. Він є вагомим пластом культури м. Харкова.

Фото та матеріал: Наталія Бойченко, GX, відкриті джерела

В рідному селі на Харківщині вшанували закатованого росіянами письменника (фото, відео)

Опублікував(ла) Наталя Бойченко , 07.04.2025. Опубліковано в Головні новини, Регіон, Суспільство.

«Я знав, що мене рано чи пізно здадуть», – одна з найболючіших фраз у щоденнику Володі Вакуленка… І ращисти прийшли, викрали, катували і вбили невинну людину, письменника, батька, сина…

Стало відомо, що в селі Капитолівка Ізюмського району з’явилася вулиця Володимира Вакуленка (раніше ця вулиця мала назву Маршала Федоренка).

Володимир Володимирович Вакуленко (1972 -1922, відомий як Володимир Вакуленко-К. або вкв) – український громадський та літературний діяч, контрлітератор, прозаїк, поет, перекладач. Автор тринадцяти книг. Лауреат літературних премій (Міжнародна літературна премія ім. Олеся Ульяненка, Всеукраїнський конкурсу ім. Леся Мартовича, Міжнародний конкурсу «Коронація слова» (пісенна лірика) тощо).

Нагадаємо, восени 2022 року заступник міського голови Ізюма Володимир Мацокін повідомляв, що іменем Володимира Вакуленка назвуть одну з міських вулиць протягом найближчого місяця…

Хронологія жахливих подій 2022 року за новинами GX, які стали фатальними для мужнього митця.

Останній допис на своїй сторінці у Facebook письменник і волонтер Володимир Вакуленко з села Капитолівка, що під Ізюмом на Харківщині, зробив 3 березня 2022 року.

Російські військові 24 березня забрали Володимира з рідного дому… Але лише 10 квітня 2022 року з’явилася інформація про викрадення окупантами на Ізюмщині дитячого письменника Володимира Вакуленка. І лише після деокупації Ізюма люди, які брали участь у похованні жертв російських окупантів, повідомили, що 12 травня до них звернулися військовослужбовці рф зі вказівкою поховати тіло чоловіка, якого виявили неподалік села Капитолівка… Він пролежав понад місяць просто неба…

Нагадаємо, у тілі дитячого письменника Володимира Вакуленка, якого викрали та вбили російські окупанти, виявили дві кулі від пістолета Макарова. Свідки бачили на тілі кульові отвори та прострілені документи українського письменника.

До речі, вбивць харківського письменника вдалося встановити завдяки свідку, який дивом вижив (подробиці розслідування в новині GX).

Нагадаємо, раніше було опубліковано перші уривки з щоденника Вакуленка, написані в окупації. 24 вересня 2022 року, колега Володимира Вікторія Амеліна та батько письменника відкопали під вишнею записники,які Вакуленко передбачливо закопав у батьківському саду напередодні свого викрадення. Рукопис щоденника передали до Харківського літературного музею.

Раніше GX писав, що знайдені докази убивства дитячого письменника на окупованій Ізюмщині. Останки чоловіка виявили в могил під номером 319 у місці масового поховання під Ізюмом. Перевірка ДНК згодом підтвердила, що загиблий, якого поховали під №319 на Ізюмському цвинтарі – Володимир Вакуленко.

Довідка. Володимир Володимирович Вакуленко (1972 -1922, відомий як Володимир Вакуленко-К. або вкв) – український громадський та літературний діяч, контрлітератор, прозаїк, поет, перекладач. Автор тринадцяти книг. Лауреат літературних премій (Міжнародна літературна премія ім. Олеся Ульяненка, Всеукраїнський конкурсу ім. Леся Мартовича, Міжнародний конкурсу «Коронація слова» (пісенна лірика) тощо).

Фото та матеріал: архів Володимира Вакуленка, Вікторія Амеліна, Галина Половик, Суспільне, відкриті джерела

В Харкові кожен охочий може долучитися до сповіді про пригоди хлопця, котрий хотів стати безсмертним (фото)

Опублікував(ла) Наталя Бойченко , 10.12.2024. Опубліковано в Регіон, Суспільство.

Цікаві зустрічі в ХДНБ ім. В.Г.Короленка стали доброю традицією. Вже сьогодні вдень, 10 грудня о 14.00, колектива бібліотеки запросив у гості до своїх читачів відомих митців.

Зокрема, усіх охочих запрошено на першу в Україні презентацію перекладу книги “Мюнхаузеніада” Єжи Лімона, польського письменника, літературознавця, перекладача і письменника, ініціатора створення Гданського Шекспірівського театру.

Презентація відбудеться 10 грудня о 14.00 у читальному залі міського абонемента.

Книга недавно вийшла в харківському видавництві і щойно розпочинає свій шлях до читача. Вперше перекладач Ігор Мацкевич її приніс до ХДНБ ім. В.Г.Короленка на зустріч до Дня працівників радіо, телебачення та зв’язку України і пообіцяв цікаву розповідь про автора та його твір.

До речі, один з примірників книги “Мюнхаузеніада” Єжи Лімона отримала завідувачка соціокультурного центру Олександра Крутас, яка вже багато років надихаєвідвідувачів бібліотеки читати і мріяти.

Зустріч із перекладачем Ігорем Мацкевичем проводять Олександра Крутас – завідувачка соціокультурного центру та Юрій Путник – громадський діяч у сфері культури, блогер.

До речі, Юрій Путник напередодні зустрічі в бібліотеці організував читку філософської притчі «Про хлопця, котрий хотів стати безсмертним», польського письменника Єжи Лімона (переклад, Ігор Мацкевич), у виконанні акторів Харківського Академічного Драматичного Театру (Валерія Григор’єва; Володимир Давиденко; Єва Іванова; Олексій Дубінін): яка видбудеться в Інформаційно-виставковому центрі “Бузок,” вул. Сумська, 25 (праве крило ХНАТОБа).

Філософська притча Єжи Лімона «Про хлопця, котрий хотів стати безсмертним» спонукає до роздумів про сенс людського буття, моральність наших вчинків. Зрештою, перед вічністю кожен зостається сам на сам…

Отож бо, живе над морем спостережливий і допитливий хлопець, котрого мучить питання: «Чому все живе має свій кінець?» Не можуть йому дати відповідь зорі, на які він задивляється вночі, не можуть пояснити люди. Він усвідомлює, що теж колись помре. Це його страшенно бентежить і лякає…

Бажаючі можуть придбати книгу з дарчим надписом перекладача. Донати на ЗСУ теж вітаються.
Довідка.

Єжи Лімон (24.05.1950 р., Мальборк – 3.03.2021 р., Сопот) – історик, перекладач англійської літератури, театролог і письменник Професор Гданського університету. Автор понад 20 книг, виданих у Польщі та за кордоном, а також близько 150 статей, рецензій, науково-популярних нарисів. Ініціатор і директор Гданського Шекспірівського театру, і співзасновник Європейської мережі Шекспірівських фестивалів.

Ігор Мацкевич – випускник Національного університету імені Василя Каразіна. Студіював українську філологію зі спеціалізацією польська мова. Працював учителем української мови і літератури в школі, викладачем у Педагогічному університеті імені Григорія Сковороди, науковим співробітником Харківського літературного музею. Як журналіст працював у газеті «Вісті з України» (місто Київ), був літературним редактором у газеті «Моя Батьківщина. Моя Родина».
На громадських засадах організовував легкоатлетичні змагання «Біг Свободи», присвячені пам’яті польських офіцерів і військовослужбовців, закатованих у 1940 році НКВС у Харкові та похованих на Цвинтарі жертв тоталітаризму у П’ятихатках. Автор буклету «Цвинтар жертв тоталітаризму Харків – П’ятихатки» (два видання). Переклав твори Адама Міцкевича, Казимира Вєжинського, Вітольда Вандурського, Терези Качоровської.
Написав і видав мемуари «Пігулки оптимізму або Антистресові студії» (2021, Харків). У 2023 році у харківському видавництві вийшов переклад книги Єжи Лімона «Молот для поетів або Хроніка відрубаних голів». Так само у 2024 році переклав і видав книгу цього ж автора «Мюнхгаузеніада» та філософську притчу «Про хлопця, котрий хотів стати безсмертним». За цим твором здійснена музично-декламаційна постановка акторами Харківського академічного драматичного театру. Працює над перекладом книги «Кашубська Мадонна».

Юрій Путнiк – громадський діяч у сфері культури, блогер.

Олександра Іванівна Крутас – завідувачка соціокультурного центру ХДНБ ім. В. Г. Короленка (тел.: +38 (096) 353-61-17, Е-mail: alexandrakrutas@gmail.com).

Янгол-охоронець для Українського Радіо: у бібліотеці Короленка відбулася чуттєва зустріч до свята (фото, відео)

Опублікував(ла) Наталя Бойченко , 24.11.2024. Опубліковано в Регіон, Суспільство.

У наш час кожного дня, як ковток повітря ми потребуємо інформації, особливо наразі під час війни. Ми стежимо за подіями на фронті, політичною ситуацією у світі, надихаємося і лікуємо душі мистецтвом, читаємо книги та дивимося фільми… І все це пов’язно з святом, яке ми відзначали цього тижня – День працівників радіо, телебачення та зв’язку України!

До 100-річчя цієї надзвичайної події колектив ХДНБ ім. В.Г.Короленка запросив у гості до своїх читачів відомих харківських журналістів – редакторів Українського Радіо – Тетяну Кривоніс та Романа Кривко, а ще журналістку новинного порталу GX Наталію Бойченко, яка і в мирні часи, і під час війни розповідає місту і світу про цікаві заходи бібліотеки (докладніше про захід в новині GX від 21.11.2024 р.).

Зустріч видалася чуттєвіша за офіційні заходи, адже прийшли люди, для яких це цікаво і важливо, прийшли з запитаннями, пропозиціями і відповідями.Відомі журналісти розповіли, яке це було понад 100 років тому… Адже саме з Харкова почалася історія Українського радіо. Харків – колиска українського радіомовлення. Професійне свято працівників радіо, телебачення і зв’язку було започатковане 16 листопада 1924 року. А ось завідуюча соціокультурним центром ХДНБ ім. В.Г.Короленка Олександра Іванівна Крутас знайшла для гостей та постійних читачів газету від 21 листопада 1924 року, у якій було надруковано про ефір першої в Україні радіопрограми.

Одним із постійних друзів-письменників, а ще й журналістом, ХДНБ ім. В. Г. Короленка є Ігор Мацкевич. Він цікаво розповів про свої спогади того часу, а ще про свої видання. Він вірить, що саме ми повинні рухати культуру вперед ,а ще запропонував розмістити на фасаді Харківської філармонії пам’ятну табличку про події того часу.

До речі, на самого пана Ігоря на зустрічі чекав сюрприз. Серед читачів опинилася його сусідка з багатостраждальної під час війни Салтівки, Людмила Федорівна Сілаєва.

Вони не бачилися майже 42 роки, а колись поруч жили в будинку біля ст. на ст. м. “Студентська”. Саме про події на “Студентській 5/5” йдеться в книзі “Піґулки оптимізму: антистресові студії” Ігора Мацкевича. А ще письменник готує презентацію нової книги у галереї “Бузок” 1 грудня о 14.00 з Юрієм Путніком та у супроводі артистів, а потім обов’язково у ХДНБ ім. В. Г. Короленка.

До речі, перший екземпляр книги автор особисто вручив Олександрі Крутас за її невтомну працю і любов до читачів.

Питань було багато і всі цікаві. Так читач з 40-річним стажем, Четверіков Микола Пилипович, привітав і подякував журналістам. А ще побажав, щоб кожна зустріч у ці складні часи не лише надихала і підтримувала, а й наближала до перемоги.
А ось мешканка села Ліпці згадала дивину того часу – рупор, з якого лунали новини, а ще перший приймач, який придбав батько… До речі, перша антена була на Успенському храмі – найвищій будівлі тих часів, коли радіо усі називали – “брехунцем” (гумор – багато хто так вважає і зараз).Читачка Олійник Тетяна нагадала усім, що в місті тепер є вулиця Миколи Пильчикова,, який стояв у витоків створення радіозв’язку.
Олександр Іванівна подякувала пану Роману і пані Тетяні за цікаву зустріч, від якої у кожного з присутніх загорівся вогник. Вона побажала, щоб цей вогонь палав і зігрівав усіх.

Журналісти отримали квіти колективу бібліотеки, а від читачки Карасьової Лідії Федорівни пані Тетяна повезла до колективу Українського Радіо янгола-охороця.

До речі, один з її витворів врятував Олександру Крутас, чия домівка постраждала від ворожих обстрілів. Саме Лідія Федорівна згадувала, як її батько ходив за 40 км з Ліпців у Харків, щоб побачити антену на храмі і почути перші новини з рупору.

Зустріч важко було зупинити, але гріла надія, що вона не остання.

Більше фото та відео в пості на фейсбуці.

Довідка. Радіо — одне з реальних чудес ХХ століття, винахід, який докорінно змінив світ, надавши можливість миттєво повідомляти й отримувати звістку мільйонам людей.
З нагоди 100-річчя Українського радіо до ХДНБ ім. В. Г. Короленка завітають його відомі журналісти, редактори Тетяна Кривоніс та Роман Кривко. Зустріч відбудеться 22 листопада о 12.00 у залі міського абонемента.

Харків — колиска українського радіомовлення. Професійне свято працівників радіо, телебачення і зв’язку було започатковане 16 листопада 1924 року. Того дня у Харкові, тогочасній столиці УРСР, в ефір вийшла перша в Україні радіопередача. 100 років тому саме з Харкова почалася історія Українського радіо.
100 років поспіль Українське радіо повідомляло про найважливіші події в країні та й досі лунає там, де потрібні підтримка і зв’язок. Воно виконувало і виконує не лише базові функції засобів масової інформації — інформує, розважає та навчає, а ще й консолідує суспільство, дає українцям почуття єдності.
Інформаційна хвиля Українського радіо, позивними якого вже понад 80 років є мелодія «Реве та стогне Дніпр широкий…», триває і допомагає українцям вірити в перемогу.

Символічно, 20 листопада до заходів, пов’язаних з 210-ю річницею з дня народження Кобзаря, хор ХНАТОБ виконав «Реве та стогне Дніпр широкий» (М. Лисенко).

Фото, відео та матеріал: ХДНБ ім. В.Г.Короленка, Наталія Бойченко, GX

Пам’ятаємо. Творами талановитого харків’янина захоплювалися діти й дорослі

Опублікував(ла) Наталя Бойченко , 12.10.2023. Опубліковано в Культура.

Цього дня, 12 жовтня, в 1930 році в Харкові народився Радій Полонський (1930-2003) — письменник, драматург, перекладач, публіцист та журналіст.

Навчався у 102 міській школі.

В 1952 році Полонський закінчив факультет журналістики Харківського держуніверситету. Протягом десяти років працював у газетах Закарпаття, Києва та Харкова.

На початку 1960-х років – кореспондент Українського радіо в Харківській області.

У 1960–1990 роках – у керівництві Харківської письменницької організації.

Радій Полонський працював понад півстоліття, приділяючи особливу увагу змалюванню національного минулого України. Написав понад 20 книжок прози та драми (оповідань, повістей, романів).

Радій Федорович — є автором книжок для дітей “Чому мовчав телефон” (1962), “Таємниця країни суниць” (1964), “Казка про вкрадену зозулю” (1986), повістей і романів “Сто годин сумніву” (1981), “Коротке замикання” (1978), “Яблука пахнуть снігом” (1967), “Острів диваків” (1978), п‘єс “День важких рішень” (1975), “Мирний двадцять перший” (1980) та інших творів.

За мотивами казки “Таємниця країни Суниць” студією “Київнаукфільм” у 1973 році було створено однойменний мультфільм. Гадаємо цей повчальний сюжет слід побачити багатьом не лише дітям, а й дорослим.

Серед іншого, Радій Полонський написав два науково-фантастичні твори — роман «Між нами Всесвіт» (1963) та повість «Змова безодні» (1981). Також Полонський перекладав твори американського фантаста Рея Бредбері.

Помер Радій Федорович 5 травня 2003 року.

Світла пам’ять видатному харків’янину!

Фото, відео та матеріали: відкриті джерела