Сон про війну: атмосфера передчуття війни з рф в творі харківської письменниці (фото)
Чарівна харківська журналістка і художниця Олександра Суфіянова підготувала для читачів GX цікаве есе з свого власного досвіду.
“Цієї осені (2 жовтня 2025 року) мені пощастило побувати на дуже важливій літературній події, а саме презентації роману талановитої харківської письменниці Яни Вовк «Бажання хибні, бажання справжні». Творчий вечір проходив в атмосфері затишного чаювання, посмішок харків’ян —письменників і бібліотекарів, які завітали підтримати авторку”, – розповіла Олександра.
На зустрічі пані Яна поділилася ще однією приємною новиною: нещодавно побачила світ перша книга з фентезійного циклу «Оксиморон» — роману «Оксиморон. Фортеця Мовчання» (видавництва «Богдан»).
Однак основну увагу авторка приділила роману «Бажання хибні, бажання справжні», що став ключовою темою літературного вечора.
Цей твір занурює читача в реалії Харкова ще до повномасштабної війни: надворі 2021 рік, і місто таке живе і близьке всім нам. Авторка дуже проникливо передала атмосферу передчуття російського повномасштабного вторгнення, про яке ми вперто не хотіли чути. Особливо сильним у цьому плані є епізод, коли головній героїні, журналістці Асі сниться війна. Недарма цьому сну письменниця присвятила більше двох сторінок, адже йдеться не лише про літературний драматизм, а й про інтуїцію, яку відчували на той час чимало людей і водночас намагалися не помічати цього.
«Ранок уже світлий. Перед під’їздом усе встелене розбитим склом, яке від ударної хвилі посипалось із дерев’яних рам. Склопакети у пластику поки витримують.. Чому не спрацювали сирени повітряної тривоги?..»
«На розі сусіднього будинку, біля дверей підвалу, стоять кілька людей. Усі дивляться в бік Асиної шістнадцятиповерхівки, за якою частина ППО і куди прилетіли перші снаряди. Хлопців і дівчат у військовій формі Ася часто бачила поруч із домом чи на тролейбусній зупинці — ще зовсім діти… Люди біля підвалу дивляться в бік її будинку, за спиною якого лише три десятки кілометрів до імперії зла, і в оніміннні чекають. Ася знає, що в голові кожного з них такий самий голос, як в неї, повторює: «Цього не може бути»… З підвалу хтось виходить. Люди у трансі не помічають автівок, що від’їжджають. І Асю проймає неспокій, огидніший за страх, — почуття провини перед тим, хто залишається».
“Отже, читаючи цей фрагмент, я згадала свої моторошні відчуття, адже за 10 місяців до вторгнення мені самій наснився сон про війну. Цей збіг має щось тривожне, і водночас він психологічно звільняє від цього болю, страху, діє як катартичне очищення, – поділилася враженнями Олександра. – Якщо говорити про персонажів роману, звісно, найбільше імпонує мені головна героїня Ася, журналістка, яка пише про культуру, мистецтво, водночас займається піаром художниць. Вона настільки заглиблюється у світ митців, що сама вирішує повернутися до малювання, адже має неабиякий талант. Її оточення — журналісти, митці, художники — всі, хто живе тонами, відтінками, почуттями, які рухають внутрішні бажання. Як на мене, саме завдяки Асі роман є динамічним, через це його цікаво читати. Пошуки головної героїні, її сумніви, а ще прагнення розібратися в собі — все це відгукується в кожному, хто коли-небудь балансував між зовнішнім успіхом та внутрішньою правдою, істинною глибиною”.
Особлива родзинка роману — самий простір, де розгортаються події, йдеться про Харків, це місто можна впізнати у кожній дрібниці. Коли натрапляєш у творі на такі відомі кожному харків’янину локації — Сад Шевченка, галерею «Бузок», Північну Салтівку, Героїв Праці, ТЦ «Дафі», ринок «Барабашово» тощо — читаєш і посміхаєшся, адже згадка про ці місця вплетена природно і гармонійно в тканину роману, жодного пафосу — лише частка нашої спільної історії міста, нашої пам’яті.
“Серед персонажів мені також до душі Лада Львівна — жінка з «тихого центру» Харкова. Пані Яна передала її образ із великою душевністю та теплотою, є в ній щось від старої харківської інтелігенції. Ладі Львівні притаманні мудрість без повчань, спокій, що зцілює, гідність без пафосу. – додала журналістка. – Роман «Бажання хибні, бажання справжні», як на мене, не лише про кохання чи пошук себе, це твір про місто, де кожен жив, любив, мріяв. Це про бажання, які часто нас збивають з істинного шляху, й про бажання, які повертають додому”.
Це книга, яку хочеться читати, перечитувати, а ще написати за нею сценарій та зняти фільм або зробити виставу.
«Це перша художня книга, яку я прочитала цього року. Зазвичай перевагу надаю літературі нон-фікшн», – наголошує авторка есе Олександра Суфіянова.
