Харків’янка із Північної Салтівки Вікторія Нікіфорова у березні 2022 року втратила майже одночасно і робочий кабінет, і власну квартиру. Але рідні залишилися живі та у безпеці. Тому на долю не скаржиться.
Інженер планово-економічної служби Київської філії КП «Харківські теплові мережі» 24 лютого була на роботі. Треба було терміново «закривати зарплати» і подавати місячний звіт. У той перший ранок війни жінка до сьогодні не може повірити.
Вікторія Нікіфорова
Не вірила…
«Вранці 24 лютого ми почули перші постріли. Але не вірилося. Зібрала сина до школи, сама пішла на роботу. Не вірила навіть коли вийшла в під'їзд. Сусіди метушилися: з сумками спускалися, машини виїжджали… А я не хотіла вірити. Пішла працювати. Син невдовзі зателефонував: "Мамо, сказали до школи не йти. Я залишаюся вдома"», - згадує салтівчанка.
Обстріл почався майже одразу - о 10 годині ранку.
«Дуже гучно було. Снаряди літали. Скло дзвеніло. Чути були автоматні черги», - пригадує жінка.
Керівництво відпустило всіх по домівках. Вдома спішно зібрала валізу. На кілька днів з сином та батьками переїхали до знайомих у більш безпечний на той час район Харкова. Згодом повернулися назад, у свою квартиру.
Перший із чотирьох
В її будинок перші снаряди полетіли вже 1 березня. Вікторія була на роботі. Додому бігла у стані шоку: у квартирі на останньому, 9-му поверсі вона залишала 15-річного сина і маму з батьком.
«То був найстрашніший момент у моєму житті, - каже Вікторія. - Я не змогла одразу побігти додому - довкола стріляли, все горіло. У нас жінку вдарило перед входом до роботи. "Ти просто не добіжиш", - сказали колеги і не відпустили. Мене так трясло, що дівчата не могли таблетки в руку покласти», - пригадує Вікторія перший ранок весни.
Син Женя телефоном заспокоював маму: «Ми живі-здорові. Зараз спускаємось у підвал. Тільки вода гаряча дуже тече по під’їзду…»
Саме від сина на тепломережах дізналися, що снаряд влучив у трубу опалення – поруч з квартирою Вікторії. Треба було терміново перекривати воду, газ.
«Син – молодець, не розгубився. Ми увімкнули гучний зв'язок і телефоном розповідали йому, що робити, куди бігти і як перекривати вентилі. Уже в підвалі Женя запитав, хто з ним піде закривати засувки. Усі сиділи. І тільки чоловік із нашого поверху погодився. Отак удвох, моя дитина і сусід, ходили та перекривали холодну, гарячу воду, опалення, газові вентилі», - каже співрозмовниця.
На щастя, тоді обійшлося. Навіть світло в квартирі було.
«Забрала з підвалу батьків із сином. Почали збиратися. Виїхали до знайомих в інший район Харкова, який на той час був відносно безпечний - на Клочківську. А через день повернулася додому», - розповідає жінка.
Будинок на Північній Салтівці-2 (Фото В.Нікіфорової)
Другий
Родина Вікторії щодня сподівалася на припинення вогню. Але 6 березня обстріли посилилися. Сина відправила знову до знайомих у Салтівський, тоді ще Московський район Харкова. А через кілька днів, саме на 8 березня, черговий снаряд, який влучив у під’їзд їхнього будинку, змусив тікати усіх.
«Думала, що будинок складеться. Двері, які були на замках (господарі виїхали) перекосилися», - пригадує салтівчанка.
Вона вибігла з батьками у чому була, прихопивши невелику валізу з найціннішим – одну на чотирьох. Її склали ще в перші дні війни з надією, що невдовзі повернуться.
Квартира після обстрілу (Фото В.Нікіфорової)
Третій, але не останній
Квартира згоріла вщент 22 березня. Вдома нікого не було. А перед цим господині навели в своїй оселі порядок - збиралися повертатися.
«Коли жили у знайомих, запропонувала мамі прибрати нашій у квартирі. Тому що все це скоро закінчиться, і ми, коли повернемося додому, щоб починали не з прибирання. Пропилососили, помили підлогу. Затишно було. А буквально за 2 дні квартира згоріла», - продовжує моя співрозмовниця.
Вона готова була їхати вночі туди, де горів її дім. Але була комендантська година. Під обстрілами пожежні також не могли відразу виїхати на гасіння. До ранку прибрана квартира вигоріла вщент.
Квартира після обстрілу (Фото В.Нікіфорової)
Небо видно зі спальні
У липні ще один, уже четвертий снаряд влучив у її квартиру. Тоді вже не витримала і стеля - рухнула.
«Я туди потім прийшла - небо видно зі спальні квартири», - переповідає пережите жінка.
Її будинок - один із 500 багатоповерхівок у Харкові, що не підлягають відновленню. Вікторія - одна із 150 тисяч харків'ян, які втратили дах над головою.
Тепер у салтівчанки є дві сумні пам’ятки з минулого – купа попелу на місці кабінету, в якому 15 років її праці на філії, і квартира, яка була затишною домівкою.
Кабінет Київської філії КП «ХТМ» (Фото В.Нікіфорової)
Життя в онлайн
Сьогодні син десятикласник разом зі своєю бабусею живуть у Полтаві. Вікторія відправила їх до рідні уже в середині червня: у Харкові тоді знову було дуже неспокійно. Батько залишився у харківських родичів.
Син продовжує учитися у своїй школі в 10-му класі – дистанційно, як усі харківські учні. Спілкується з друзями однокласниками онлайн.
Син-десятикласник Женя (Фото В.Нікіфорової)
В онлайн живе і вся родина Вікторії, розкидана по квартирам і містам.
Каже, що дуже важко було ухвалити рішення жити порізно, особливо із сином. До останнього відтягувала від'їзд.
«Женя уже стільки пережив. І бувало забалакувався, неврози починалися. Якось навіть зізнався, що страшно. Вдома на Північній Салтівці усі обстріли ми пересиділи в квартирі - у прихожій. Спускатися у підвал з 9 поверху не бачили сенсу: пока бігтимеш, рухне сходова клітка – ще страшніше. Тому, коли влітку знову почали обстрілювати Харків, відпустила сина в більш безпечну Полтаву», - продовжує жінка.
Сама ж Вікторія і не збиралася нікуди евакуюватися.
«Мої подруги повиїжджали. Із Німеччини пишуть, що все гаразд: допомогу отримують, жити є де, не стріляють. В принципі, я також із сином могла поїхати. Але ні. Хочу бути в Харкові. Це не високопарні слова», - зізнається харків'янка.
Переселенка у рідномі місті
Зараз вона винаймає у Харкові квартиру за 5 000 грн щомісяця. Плюс платить за комунальні. Орендує житло ближче до нового місця роботи.
«Працюю там же, у Київській філії Тепломереж, але тепер мій кабінет на новому місці - далеко від Північної Салтівки», - пояснює співрозмовниця.
Вікторія Нікіфорова
Робота допомагає трохи забути пережити і вселяє надію. У вільний від роботи час жінка продовжує навідуватися до мами подруги, що виїхала з Харкова. У місті практично усі, хто залишався, намагаються допомагати слабшим. Волонтерять.
А ще Вікторія впевнена, що відкладе гроші та купить нову швейну машинку - натомість згорілої. Щоб знову моделювати дітям новорічні костюми, наряди для спортивних виступів.
Швачка без швейної машинки
Економіст – це її перша професія. Каже, що подобалися відразу дві справи - рахувати цифри та шити. Тому, крім технічного, закінчила ще й інститут моди та дизайну.
Шиття - це хобі та додатковий заробіток. Їй подобається моделювати, кроїти, шити.
«До війни шила костюми для танцювальних колективів, для виступів на спортивних змаганнях, на святах у дитячих садках. Особливо надихають карнавальні. Вони - яскраві, красиві. Аніматорів також одягала. Мої замовники були з різних регіонів України. Оверлок я уже купила. На черзі - швейна машинка», - поділилася планами салтівчанка.
І в цю мить мені так захотілося, щоб ця мрія швидше збулася – адже скоро новий рік.
А вона продовжувала говорити про свої плани - зібрати свою родину у новій оселі на Північній Салтівці-2. У тому ж районі, де стояв їхній будинок, куди вона маленькою з батьками вселилася 34 роки тому.
«У нас, знаєте, як красиво. Було красиво: зелено, водоймище перед будинком. Джерело недавно облаштоване. Я б дуже хотіла, щоб новий будинок звели саме на тому ж місці. Я обов'язково хотіла б там жити», - ділиться Вікторія.
А потім, замислившись про щось дуже-дуже своє, додала: «У бік Салтівки стараюся не дивитися. Болить досі».
Північна Салтівка до війни-2022
Галина Половик
