Позначка: ВПО

У жовтні 2025 року добігає кінця проєкт «Психічне здоров’я та психосоціальна підтримка переміщених українців та українок», що реалізує ГО «Харківський фонд психологічних досліджень» у партнерстві зі словацькою організацією Ipčko та за підтримки міжнародної платформи Global Giving. Йдеться не просто про психологічну допомогу дітям та їхнім батькам у медичних закладах Харкова (КНП «Міська клінічна багатопрофільна лікарня №25» Харківської міської ради – Діти) та Львова (Лікарня Святого Миколая) — протягом десяти місяців ця ініціатива сформувала нову культуру психологічного супроводу в умовах війни та хронічного стресу.

Дитинство під тиском стресу в умовах обстрілів

Харків — прифронтове місто, де сирени стають частиною щоденності. Обстріли, що відбуваються з різною інтенсивністю, особливо впливають на маленьких пацієнтів місцевих лікарень. Найбільше важко тим, хто бореться зі складними діагнозами — онкологією, нирковою недостатністю, травмами, які потребують тривалого лікування. Багато дітей через війну втратили можливість жити звичним життям: гратися у дворі, ходити до школи чи обіймати тата з мамою.

У КНП «Міській клінічній багатопрофільній лікарні № 25» Харківської міської ради зараз проходять лікування дітки та підлітки не лише з міста, а й з усієї області. Тут є пацієнти — сироти, які втратили батьків під час обстрілів, а також ті, хто тимчасово вилучений із сімей через складні соціальні обставини або батьків, які позбавлені батьківських прав.

У цьому медзакладі налічується вісім відділень, і команда проєкту отримала дозвіл працювати в них. Психологи охоплюють всі відділення, а музикотерапевти і клоунотерапевти — шість. Їхня задача надскладна: повернути дітям принаймні трохи відчуття безпеки.

Автор фото – Олександра Суфіянова. На фото клоунотерапевтична сесія в одній з палат в КНП «Міська клінічна багатопрофільна лікарня 25» Харківської міської ради – Діти

«Війна не закінчилася, і робота наших психологів, музичних терапевтів та клоунів-терапевтів спрямована на зниження рівня стресу, відволікання дітей від воєнної ситуації та відновлення нормального дитинства. Особливо це стосується дітей зі складними діагнозами, такими як онкологія та ниркова недостатність (діти регулярно проходять діаліз нирок)», — розповідає керівниця проєкту, голова ГО «Харківський фонд психологічних досліджень» Тетяна Грида.

Лікарня Святого Миколая у Львові

Цей медзаклад, що має всеукраїнський статус (розрахований на 440 ліжок, 21 відділення, працюють сотні фахівців), із перших днів повномасштабної війни став рятівною локацією для тисяч дітей. Саме сюди евакуювали більше пів тисячі поранених дітей ще у весняні місяці 2022 року. З тих пір кількість пацієнтів тільки зростала, а навантаження на лікарів і психологів збільшилося у п’ять разів.
І саме тут психологічна підтримка стає таким же вкрай необхідним ресурсом, як ліки або хірургія.

Фото Лікарні Святого Миколая  у Львові. Фотографка Марфа Шумкова.

Як працює команда

Проєкт стартував у грудні 2024 року. Протягом перших тижнів підібрали команду фахівців: психологів, музикотерапевтів, клоунів-терапевтів — вони почали працювати паралельно у двох містах і використовували мінімально інвазивні методи допомоги.

У Харкові за час проєкту відбулося кілька десятків групових сеансів клоунотерапії, музикотерапії та індивідуальних психологічних консультацій. Атмосфера в палатах змінювалася буквально на очах: діти сміялися, залучалися до клоунських вистав, експериментували зі звуками і музикою.

Щоб зрозуміти, як саме відчувається ця робота «з середини», ми запитали клінічну психологиню Владиславу Андрущенко з КНП «Міська клінічна багатопрофільна лікарня №25» ХМР — відділення «Діти».

Автор фото – Владислава Андрущенко.

Посередині на фото психологиня Владислава Андрущенко з КНП «Міська клінічна багатопрофільна лікарня №25» ХМР —  «Діти», ліворуч – клоунотерапевтка Ольга Ковзікова (Коко), праворуч -клоунотерапевт Юрій Обод (Бордюрік).

– З якими викликами довелося зіткнутися під час цього проєкту?

—Для мене у цьому проєкті викликів як таких менше, ніж прикладів згуртованості та взаємопідтримки, оскільки він сталий, команда давно спрацьована, і це дуже відчувається… Найбільший ресурс полягає у тому, що ми не працюємо поодинці, а маємо можливість комплексно дивитися на ситуацію з дитиною. Наприклад, у відділенні з’являється нова дитина. Я маю скерування від лікаря, який бачить у неї, припустимо, агресивну поведінку. Я проводжу своє дослідження, після заняття зі своїми спостереженнями підходять музикотерапевти, далі чую від клоунів – як ця дитина поводилася в грі, у палаті. І раптом вимальовується певна картина – така цільна «оптика», що дає змогу набагато краще розуміти, що відбувається з дитиною, і робити більш влучні висновки. Як наслідок – вона отримує набагато якіснішу допомогу – і від мене, і від лікарні, і від усієї команди.

Отже, вважаю, що виклики для нас – це, скоріше, кожна нова дитина, якій ми надаємо підтримку, оскільки це завжди щось невідоме, новий досвід, нова особлива історія.

Що до викликів, враховуючи Харків, який уже четвертий рік живе в умовах війни, не можу сказати, що це стало для нас «новим викликом». Ми зіштовхнулися з дітьми, які щойно втратили свій дім, мали гострі стресові реакції, втратили близьких. Але завдяки цьому проєкту й підтримці всередині команди ми мали можливість це не лише витримувати, а й опрацьовувати разом. Ми вчимося підтримувати одне одного так само, як підтримуємо дітей. І в цьому, мабуть, найбільша цінність.

– Як змінилася атмосфера в лікарні з грудня 2024 року (тобто від початку цього проєкту)?

—Так, зміни є, вони відчутні, ми їх спостерігаємо щодня… Найбільший успіх проєкту — зростання довіри до психологічної служби. У нас є сталі заняття з музикотерапії, регулярні виходи клоунів із їхніми ігровими та кризовими інтервенціями — це бачать і батьки, і лікарі. Коли я розповідаю про те, які саме інтервенції застосовували наші музикотерапевти чи клоуни, формується більш професійне, глибоке ставлення до психологічної служби, до нашої команди та до методів, які ми використовуємо.

Батьки, у свою чергу, відзначають, наскільки швидко діти адаптуються в стаціонарі. Ті, хто лікувався у попередні роки, коли музикотерапії ще не було (клоуни з нами вже давно, і це теж важливо), помічають, що тепер процеси відновлення й пристосування до лікарняних умов відбуваються значно швидше. Можна сказати, що у дітей з’явився справжній “стрибок” у швидкості адаптації.

Особливо цінні— зміни у ставленні до психологічної служби. Батьки дедалі частіше діляться своїм досвідом між собою, працює своєрідне «сарафанне радіо»: родини звертаються саме за рекомендаціями інших батьків, які помітили позитивні зміни у своїх дітей після нашої роботи. Люди почали більше довіряти і мені як фахівчині, й самій психологічній службі лікарні. До слова — наша служба існувала й до проєкту, однак саме завдяки новим можливостям у розширенні послуг ми можемо робити більше, ніж дозволяється, згідно зі стандартним пакетом НСЗУ — це, безумовно, внесок цього проєкту.

Найбільший успіх проєкту — зростання довіри до психологічної служби. Тож нехай зростає гарна слава психологічної служби у харківських дитячих лікарнях.

А як же змінюється атмосфера лікарні завдяки клоунам-терапевтам? Про це ми запитали клоунотерапевтку Ірину Авдєєву, яка здійснює виїзні клоунотерапевтичні сесії разом з іншими клоунотерапевтами у КНП «Міська клінічна багатопрофільна лікарня 25».

Автор фото Олександра Суфіянова

Праворуч на фото клоунотерапевтка Ірина Авдєєва (Зая), ліворуч – клоунотерапевт Юрій Обод (Бордюрік) в КНП «Міська клінічна багатопрофільна лікарня 25» Харківської міської ради – Діти.

• Зміна атмосфери в лікарні — це таке комплексне та об’ємне поняття, це про якість послуг для пацієнтів. Зміна атмосфери не миттєвий, а довготривалий процес, вкладання сил багатьох фахівців. Лікарняні клоуни є часткою в тому, ми займаємося своєю справою, йдеться про пацієнтоорієнтований, навіть «людяноорієнтований» процес. Це коли в лікарні діти перестають бути лише об’єктами лікування, а батьки гарантами того лікування.

От уявіть таку картину: потріскані стіни, покриті олійною фарбою, побиті вікна, затягнуті плівкою, незручні ліжка з сітками, відсутність ліків, обладнання, кашка-розмазня на обід… Так, це жах. 

Потім на стінах з’являються кольорові малюнки з тваринками, зручні ортопедичні ліжка, смачна їжа, усміхнені медсестри в одягу зі слониками, сучасне обладнання, ігрові кімнати з іграшками та музичними інструментами, психологи, клоуни в яскравих костюмах. От ми є частиною цього процесу змін. Є помилка, що ми несемо завжди сміх та радощі. Це не так, ми підтримуємо, ми поруч, ми сумуємо та радіємо разом із дитиною, батьками, персоналом.

• Чи є у вас момент чи історія з маленькими пацієнтами, яку ви запам’ятали назавжди?
• Згадується робота в укритті лікарні одразу після прильоту КАБ неподалік. Загроза ще зберігалася, тому всі маленькі пацієнти з батьками та персонал спустилися до укриття. Такої кількості переляканих дитячих очей і стурбованих батьків я не бачила ніколи. Коли ми зайшли до укриття, я спочатку навіть розгубилася, це було нелегко. Бо мова йшла не про веселощі, а підтримку та зняття напруги — на скільки це можливо в таких обставинах. 

Я взяла ідею: начебто всі зібралися на виставу, і почала роздавати “квитки” — це такі наліпки з мемами котиків. Таким чином опинилася у вузькому коридорі — вздовж стіни на лавці сиділи діти з батьками, атмосфера була напружена, наліпки та моя гра на укулеле не дуже допомагали. І тут відбулося диво, такий подарунок для клоуна… Я відчула, як хтось тягне мене за штани. Позаду мене маленька дівчинка місяців 6 – 8 з цікавістю досліджувала простір у ліжку з бічними сторонами з паличок. Я потрапила в поле її цікавості, тобто саме мої штани. Я грала та спочатку начебто не помічала це, люди в коридорі почали сміятися. Затим витримала клоунську паузу, продовжувала «виступ», не помічаючи, що дівчинка грається зі смугастою тканиною моїх штанів… Сміх посилився. Тут я повільно повернулася до дівчинки та звернулася до неї. Ми були знайомі та я знала її ім’я. «Ти модниця, ти хочеш зняти мої красиві штани в смужечку? Але я не можу виступати без штанів». Всі в коридорі почали сміятися. Це диво, це була моя маленька помічниця! Так просто та водночас складно — влучно помітити та відреагувати на обставини. Ця дія малечі була мені подарунком, моя реакція була кумедною, що дозволило розрядити атмосферу, знайти контакт із людьми в таких нелегких обставинах. Після цього ще чотири години ми працювали і в укритті, і по відділеннях. Це лише був початок, такий вдалий початок.

Окрім клоунотерапії, важливий компонент роботи у лікарні— музикотерапія.

Це психокорекційна методика, ціль якої — знизити рівень тривожності, відрегулювати емоційний стан і сформувати ресурсне ставлення до процесу лікування. Для дітей, які перебувають на стаціонарному лікуванні, музикотерапія не лише засіб емоційної саморегуляції, а й ефективний механізм адаптації до стресових умов. Про специфіку  застосування музикотерапії у дитячих лікарнях ми дізналися у Юлії Ніколаєвської, докторки мистецтвознавства, професорки, проректорки з творчої роботи та інноваційного розвитку ХНУ мистецтв імені І. П. Котляревського.

На фото Юлія Ніколаєвська, докторка мистецтвознавства, професорка, проректорка з творчої роботи та інноваційного розвитку ХНУ мистецтв імені І. П. Котляревського в КНП «Міська клінічна багатопрофільна лікарня 25» Харківської міської ради – Діти

—  Чим музикотерапія допомагає дітям у лікарнях і чому вона так добре працює саме у стресових умовах?

—Музикотерапія є незвичною для лікарень, думаю, це перший плюс, тому що в наших умовах, в наших лікарнях не так часто можна зустріти музикотерапевта, тому, перше, спрацьовує інтерес, і, по-друге, спрацьовує незвичний формат, тому що зазвичай діти приходять зі словами «та ні, я грати не вмію, нічого не хочу, нічого не буду», а йдуть вони, наприклад, написавши пісню або зігравши на інструментах, уходять дійсно з відчуттям, що він зміг, і це маленька перемога, яка так необхідна під час лікування, тому заняття музикою взагалі, і, власне, музична терапія, є таким гарним кейсом. Чому саме терапія? Тому що часто ці заняття музикоюдопомагають зняти стрес,  поліпшити настрій, допомагають, скажімо, розібратись в яких ось внутрішніх проблемах, причому зробити це легко, граючи, навіть прийняти лікування, тобто коли ти приймаєш себе, ти приймаєш лікування.

—Які інструменти або методики найбільше «відгукуються» дітям під час ваших занять?

— Ми використовуємо їх не так багато, тому що, власне, справжньої музичної терапії в лікарні не виходить, адже діти постійно змінюються, тому у нас є така інтервенція одноразова, можна сказати, інколи дворазова, інколи діти повертаються через певний час. Хоча минулого року у нас були такі кейси, коли декілька разів поспіль, тижнів поспіль, ми могли займатися з одними і тими ж дітками, хоча не можна сказати, що це була група, яка займалася декілька разів, це важливо розуміти, тому ми підлаштовуємося під групу кожного разу, причому під вік, вікову категорію. Здебільшого спрацьовують такі інструменти — створення музики, імпровізація – коли дитина розуміє, що це не складно, що вона може, що один біт, який вона зіграє – із цього може вийти якийсь невеличкий твір і він красивий, на її думку, — це дуже спрацьовує. Тобто воно створює і безпечний простір, і ситуацію довіри, і ситуацію, коли дитина може розкрити, заговорити, розповісти. У нас було декілька разів, що діти спочатку зовсім не хотіли прийти на заняття, але залишалися і уходили після заняття з відчуттям, що вони взагалі «композитори чи виконавці». І ще ми створюємо з ними ситуативні пісні, і це також важливо – тому що від того, як діти творять, що вони співають, яких героїв обирають, можна скоригувати і психоемоційний фон, і налаштувати їх на лікування, і на тривале лікування, і взагалі координувати їхній настрій, стан, емоції.

У Львові, де формат роботи схожий, однак масштаби значно більші, щодня психологічна підтримка надається дітям з ортопедії, онкогематології, імунології, урології, реабілітації та інших відділень. Для більшості з них така допомога —  перший крок до психологічної стабілізації після евакуації, втрати близьких або поранень. Про такі виклики та зміни зсередини розказала Ліана Шимоняк, психологиня Центру ментального здоров’я у Лікарні Святого Миколая.

Ліана Шимоняк, психологиня Центру ментального здоров’я у Лікарні Святого Миколая

— З якими викликами довелося зіткнутися під час цього проєкту?

— Цього року наша діяльність у межах проєкту значно розширилася. Минулого року ми працювали лише невеликою командою: психолог, клоуни та музикотерапевти. Завдяки їхній регулярній роботі вдалося психологічно підтриматинабагато більше дітей і познайомити медичний персонал лікарні з такою формою допомоги.

Та найбільшим викликом залишалася мала кількість залучених спеціалістів у порівнянні з масштабом лікарні — а вона розрахована більш ніж на 400 місць. Завдяки співпраці з IPcko та ХФПД ми провели воркшопи для студентів-волонтерів, і це дало потужний результат. Студенти-медики з організації УМСА та студенти-психологи з Українського католицького університету об’єдналися в команди, які почали проводити різні заходи для психологічної підтримки дітей у відділеннях. Уся ця робота відбувалася під координацією психолога, що стало можливим саме завдяки нашому проєкту.

Тож ми досягли кількох важливих результатів: психологічно підтримали значно більше діток, поширили серед медперсоналу розуміння значення психологічної підтримки та сформували більш прихильне ставлення до психологів і самої ідеї психологічного супроводу в лікарні.

— Як змінилася атмосфера в Лікарні Святого Миколая з грудня 2024 року?

—Медичний персонал почав уважніше ставитися до психоемоційного стану пацієнтів і навіть сам запрошує психолога до тих дітей, які, на його думку, потребують підтримки. Це свідчить про зростання довіри та розуміння, що психологічна допомога може бути не менш важливою за медичну.

Крім того, робота студентів-волонтерів дала змогу зробити перебування дітей у лікарні менш тривожним та більш насиченим позитивними емоціями. Вони організовують ігрові активності, творчі заняття, проводять час із дітьми у форматі дружньої підтримки. Це помітно вплинуло на загальний настрій у відділеннях.

Результати цієї роботи відкрили для нас і нові завдання на майбутнє. Найважливіше з них — це підтримка самих учасників команди та медичного персоналу. Нам потрібно створювати можливості для їхньої цілеспрямованої релаксації: організовувати ретрити, навчальні воркшопи з технік відновлення. Важливим напрямком є й регулярне навчання волонтерів, бажано у форматі живих зустрічей, у рекреаційних просторах. Адже тільки команда, яка має ресурс, може дати ресурс іншим.

До речі, музикотерапевтка Марфа Шумкова, яка проводить сесії у Лікарні Святого Миколая у Львові, поділилася своїми спостереженнями щодо того, що найбільше подобається дітям під час занять протягом проєкту.

Музикотерапевтка Марфа Шумкова під час музикотерапевтичної сесії у Лікарні Святого Миколая у Львові

– Які заняття найбільше до душі дітям — спів, ритмічні ігри, створення власної музики?

— Найбільше діткам до душі імпровізація на музичних інструментах і відкриття для себе нового досвіду. Їм до вподоби нагода мати можливість відірватися від лікарняної атмосфери, відпочити від напруги, яку створює перебування в стаціонарі. Для підлітків особливо цінним є поділитися власними музичними вподобаннями й обговорення переживань, які викликані їхньою улюбленою музикою. Так у них наче створюється власний простір, де вони можуть бути собою.

– Чи помічаєте ви, як музика допомагає батькам — не лише дітям?

— Так, безумовно, зачасту я бачу, як музикотерапія впливає на батьків не менше, а іноді й більше, ніж на дітей. Особливо йдеться про мам і татів зовсім юних пацієнтів чи багатодітних батьків, які втомилися й перевантажилися турботами — вони залюбки долучаються до спільних імпровізацій, охоче фантазують разом із дітьми під музику. Для них це стає своєрідною паузою, моментом полегшення й відновлення сил.

– Як змінилася атмосфера в Лікарні Святого Миколая завдяки музикотерапії?

— Атмосфера справді змінилася. Персонал став більше відкритим до нового, багато хто щиро цікавиться методом музикотерапії й навіть запитує, чи можна організувати подібні групи для медиків. Зникла напруга від чогось «незнайомого», яка відчувалася на початку. Лікарі й медсестри тепер самі підказують, яким дітям потрібна найбільша підтримка, і відзначають позитивні зміни в емоційному стані пацієнтів після занять. Вони чекають на нові зустрічі разом із дітьми.

Психологічна пітримка батьків, сімей

Варто зазначити, що протягом проєкту підтримку отримували не лише діти, а й їхні батьки. Часто дорослі, які виснажені війною і лікуванням дитини, вперше вирішували відверто говорити про свої емоції. Консультації складалися зі стабілізаційних втручань, тренінгів батьківських навичок, психоосвіти.

Для багатьох родин це було першим знайомствоміз психологічною допомогою,  — як засвідчила практика, такий підхід змінював ставлення до власних ресурсів та можливостей.

Приклади успіху

Фахівці розказують про дітей, які завдяки сталим сеансам почали долати тривожність, знову вчилися довіряти одноліткам, а також брати участь у спільних іграх. Один із таких випадків стосується п’ятирічного хлопчика з Харкова, який після переїзду до Львова рік не міг адаптуватися.

«У нього були симптоми сильної тривожності: не спілкувався з однолітками, сумував за родичами, які залишилися в Харкові. Завдяки проєкту у Лікарні Святого Миколая він спілкувався з психологом, затим було продовжено регулярну амбулаторну роботу. Протягом 4 місяців рівень тривожності хлопчика значно знизився, він потоваришував із кількома дітьми в дитячому садку, почав долучатися до спільних ігор», — розповідає керівниця проєкту, голова ГО «Харківський фонд психологічних досліджень» Тетяна Грида.

Варто згадали ще одну історію, коли після консультацій і діагностики у харківській КНП «Міській клінічній багатопрофільній лікарні 25» ХМР — Діти дитині з агресивною поведінкою допомогли відновити стабільний режим, підібрали навантаження, фізичну активність. Зміни відзначили і батьки, і лікарі.

«Прикладом успішної роботи психолога з харківської лікарні у співпраці з батьками може бути випадок зі зверненням щодо агресивної поведінки дитини, з якою батьки не змогли впоратися самостійно. Завдяки діагностиці було виявлено когнітивні труднощі дитини та компенсаторні механізми, що призвели до дезадаптивної поведінки та загального виснаження нервової системи. Після консультації з батьками, встановлення стабільного режиму відпочинку, розумового навантаження та фізичної активності з урахуванням умов міста (в якому занадто багато факторів дистресу через військову агресію) дитина почала демонструвати більш адаптивну поведінку та покращення соматичного стану», — ділиться керівниця проєкту, голова ГО «Харківський фонд психологічних досліджень» Тетяна Грида.

Командна робота і супервізії

Важлива частина проєкту — система супервізій. Раз на місяць фахівці збиралися для обговорення складних випадків, обміну досвідом, взаємної підтримки — все це дало можливість уникнути професійного вигорання, зберегти результативність діяльності і шукати нові рішення для найважчих ситуацій.

Під час реалізації проєкту організували супервізії і для медичних працівників, і для всієї команди, зокрема, музикотерапевтів та клоунотерапевтів. Для харківських медиків у КНП «Міська клінічна багатопрофільна лікарня №25» Харківської міської ради супервізійну підтримку здійснювала психологиня Наталія Фельбаба.

«Ми маємо спеціалізовану супервізію для клоунів-терапевтів — у співпраці з Ігорем Наровським, художнім керівником Латвійської асоціації Dr. Klauns. Є й супервізії для лікарів і психологів, які стикаються з особливо важкими випадками у роботі з дітьми. Психологиня Наталія Фельбаба допомагає їм аналізувати такі ситуації, шукати вихід і ділитися досвідом. У супервізійній групі близько 40 учасників — лікарі з різних міст: Харкова, Львова та інших. Це простір, де фахівці можуть відверто говорити про свої найскладніші професійні моменти. Адже у колективах не завжди прийнято ділитися своїми помилками чи слабкими сторонами. А тут вони отримують можливість розкритися, почути підтримку і віднайти нові рішення. І найважливіше — усі, хто приходить на супервізії, залишаються задоволеними та вдячними», — розповідає керівниця проєкту, голова ГО «Харківський фонд психологічних досліджень» Тетяна Грида.

Окрім того, команда співпрацювала зі студентами — медиками, художниками, психологами— всі вони мали можливість здобувати практичний досвід поруч із професіоналами. Як наслідок — і Харків, і Львів перетворилися на майданчики, де формується майбутнє покоління фахівців, що готові працювати з дітьми у найважчих умовах.

«Проєкт активно залучив студентів Харківського медичного університету, а також медичного та психологічного факультетів Харківського університету імені Каразіна. У семінарах зазвичай брали участь близько десяти студентів із різних міст, але знання, що вони отримували — розповсюджувалися значно ширше, а саме через організації, що налічують до 250 осіб. Те саме у Львові: залучалися студенти-волонтери медичного університету та психологічного факультету Українського католицького університету. Найбільш цінне: після одержаних знань і досвіду багато хто з них створив власні ініціативи, проєкти», — зазначає керівниця проєкту, голова ГО «Харківський фонд психологічних досліджень» Тетяна Грида.

Труднощі та виклики

У Харкові головна перепонапід час проєкту —  обстріли. Інколи фахівці не могли дістатися лікарні через численні повітряні тривоги, іноді доводилося працювати одразу після нічних атак. Виклик у Львові —  величезний потік пацієнтів: психологи фізично не встигали опрацювати всіх дітлахів, які потребували уваги.

Утім, попри всі виклики, проєкт засвідчив — навіть у найскладніших умовах можна знайти місце для психологічної підтримки і відновлення дитинства.

Голова ГО «Харківський фонд психологічних досліджень» Тетяна Грида також поділилася власними враженнями від цього проєкту та особистим досвідом у плані виконання в ньому професійних і творчих ролей.

Автор фото Василь Голосний. На фото ліворуч клоунотерапевтка Тетяна Грида (Апельсина), друга зліва клоунотерапевтка Ірина Авдєєва. Праворуч – клоунотерапевтка Ольга Ковзікова (Коко), другий справа –клоунотерапевт Юрій Обод (Бордюрік).

Автор Фото Василь Голосний. На першому плані – клоунотерапевтка Тетяна Грида (Апельсина). На другому плані – клоунотерапевт Юрій Обод (Бордюрік).

• Ви як керівниця задоволені результатами проєкту?

— Я дуже задоволена результатами і водночас засмучена, що цей проєкт завершується.
Ми обов’язково шукатимемо нові ресурси, щоб продовжувати роботу, адже вона справді важлива та цінна. Найбільше мені сподобалося, як був побудований сам процес: регулярність, сталість і системність. У межах  проєкту ми бачимо вагомі результати: у спілкуванні з психологами, у розборі складних ситуацій, у можливості мати час для обговорень і напрацювання нових стратегій взаємодії з дітьми, пацієнтами, батьками.

Важливим досягненням стало й підвищення кваліфікації — ми здобули знання та пройшли навчання з тем “Кризове втручання. Перша психологічна допомога”. Новим для нас було знайомство з інструментами віртуальної реальності, отримання практичних технік роботи з підлітками у складному емоційному стані. І, звісно, цінним був обмін досвідом.

Я відчуваю гордість і надію: наша медична система змінюється. Ми бачимо, як наші студенти вчаться працювати в цьому напрямі, створюють власні проєкти, долають складні випадки у роботі з дітьми. Це зовсім інший підхід — у ньому наше майбутнє».

—Ви не лише керівниця проєкту, а й лікарняна клоунеса. Як вам вдається виконувати обидві ролі, знаходити на це час?

—Звичайно, іноді треба «підтримувати форму» свого клоуна, адже він сумує за сценою, за цим станом. Тому, коли з’являється можливість долучитися до клоунотерапевтичних сесій, я роблю це із задоволенням. Наприклад, на День онкохворої дитини ми проводили програму в КНП “Міська клінічна багатопрофільна лікарня № 25” Харківської міської ради, це була підтримка не лише образу, а й мого внутрішнього ресурсу, і водночас — велике задоволення.

Мій сценічний персонаж Апельсина любить визнання, світло прожекторів, посмішки дітей. Це надзвичайно надихає й додає сил. Після таких виступів я як керівниця можу працювати довго та продуктивно. Це справжнє занурення у ресурсний стан, і я намагаюся використовувати кожну нагоду для цього.

Але часу насправді небагато, адже організаційної роботи у проєкті дуже багато. Попри це, найбільший здобуток — це команда. За ці два роки вона стала надзвичайно злагодженою та професійною. Дуже шкода розлучатися, бо така основа взаємодії — це справжня опора.

Що далі?

Попереду — нові та серйозні задачі. Одна з вкрай актуальних  — яким чином забезпечити тривалішу психологічну підтримку для діток, які цього потребують, адже убагатьох родин нема можливості оплачувати приватну терапію після виписки з лікарні.

Фінал проєкту — жовтень 2025 року, однак його ефект вже наочний. У Харкові і Львові сформували команди, які злагоджено співпрацюють із медиками, а батьки дітей-пацієнтів вже більше довіряють психологам, що надають підтримку. Стосовно лікарів – слід додати — вони тепер враховують емоційний стан пацієнтів на рівні з фізичними показниками.

Отже, попри війну, цей досвід демонструє: дитинство можна захистити — не лише від хвороб, а й від подій, які травмують.

Матеріал написаний відповідно до проєкту “Психічне здоров’я та психосоціальна підтримка переміщених українців та українок”, що  реалізується ГО “Харківський фонд психологічних досліджень” у співпраці з Організацією IPčko (Словаччина) і фінансується Globalgiving

Нагадаємо, в рамках проєкту «Психосоціальна підтримка та психічне здоров’я (MHPSS) як основа для відновлення та зміцнення суспільства (модуль 2)», ми розповідали про психологічну підтримку, адаптацію та інтеграцію харків’ян та ВПО, а також реадаптацію демобілізованих військових (докладніше в новині за посиланням).

Авторка – Олександра Суфіянова