1 серпня — День пам’яті Івана Сірка (1605–1680), українського військового ватажка, кошового отамана, народного героя Слобожанщини, який служив у місті Мерефі Харківського району. Його ім’я оповите багатьма легендами, натомість він є знаною історичною постаттю, яка мала чималі заслуги перед українським народом.
Іван Сірко єдиний серед українських гетьманів та отаманів, хто здобув перемоги у всіх своїх 65 битвах і 179 військових сутичках переважно з військом Османської Порти та Кримського ханства. Турки з острахом називали його «Урус-шайтан». Його прирівнювали до Чінгісхана або Тамерлана. Українські літописці вважали його сильним і великим ватагом, славним кошовим отаманом. Польський король Ян ІІІ Собельський назвав легендарного отамана «славним воїном, який у ратній справі великий мастак». Турецький султан наказував підданим молитися за загибель козацького ватага. На нього не раз чинили замахи, та все невдало.
Військо Запорозьке Низове 12 разів обирало його своїм отаманом. Козаки шанували Івана Дмитровича як батька і любили як брата. Його звитягою, мудрістю і любов’ю до рідного краю захоплювалися і соратники, й вороги.
Іван Дмитрович Сірко народився між 1605 і 1610 роками. За однією з версій походив зі шляхетської родини, яка мешкала в селі Мурефі на Вінничині. За іншою, викладеною відомим українським істориком Дмитром Яворницьким, «він був із козацької слободи Мерефи Слобідської України, нинішньої Харківської губернії, за 24 версти від Харкова». За легендою Іван з’явився на світ із повним ротом зубів. І тільки–но повитуха піднесла його до столу, відразу ухопив пиріг з начинкою і з’їв його. «Добрий буде козак, — сказав на те батько. — Ворогів зубами гризтиме!»
Коли Іванові виповнилося 12 років, до села якось увійшли запорожці. Вони розповіли хлопцеві про Хортицю, Січ і про те, що кожен спроможний тримати шаблю, може стати козаком, аби лише пройшов визначені випробування та обов’язковий вишкіл. Коли розказали про характерників, малий усвідомив, що й сам володіє такою надлюдською силою, тож має неодмінно рушати на Хортицю.
Його справді не брали ні куля, ні шабля. «Виводив з того світу», зцілював тяжко поранених побратимів, яких, здавалося, врятувати вже неможливо. Миттєво переносився з одного краю степу до іншого. Водночас опинявся у різних місцях під час бою. І навіть по смерті отаман Сірко перемагав супротивників. Свою правицю він заповів козакам, аби брали її в походи, й ті виконали його заповіт, виставляючи отаманову руку перед ворогами зі словами: «Сіркові душа і рука з нами!» Про духовну присутність на полі бою, невидиму, але відчутну допомогу Івана Сірка в скрутний час згадують і учасники нинішньої російсько–української війни.
Уперше ім’я Івана Сірка наводиться в документах за 1653 р. У Центральному державному історичному архіві України в м. Києві у фонді «Чугуївська приказна ізба» зберігається масив матеріалів, що стосується життя і діяльності Івана Сірка на Харківщині. Восени 1662 р. його вперше було обрано кошовим отаманом. Наприкінці 1650–х та у 1660–ті роки він здійснив близько ста великих і малих походів козаків у Крим і ногайські улуси, зокрема під Перекоп, на татарські фортеці в пониззях Дніпра, на Очаків, Аккерман, Бендери, на буджацьких татар, Чорний і Кучманський шляхи. Кошовий отаман Іван Сірко був правдивим незалежником: виступав проти гетьманів, коли вважав, що вони «не за Україну». А після польсько–московської війни 1654–1667р.р. зайняв непримиренну антимосковську позицію.
У слободі Мерефі мав Іван Сірко будинки, млин і іншу маєтність. Там проживали його дружина, сини, доньки, зяті, брат. У 1660–х рр. він заснував поблизу хутір Сірківку. Якийсь час був харківським полковником. Брав участь у повстанні 1668 р. на Лівобережжі під проводом гетьмана І. Брюховецького. Переміг московське військо під Охтиркою та Полтавою. Коли Брюховецького позбавили гетьманської влади, підтримав Петра Дорошенка, втім не надовго: 1669 р. вже знову був на Запорожжі.
Помер славетний отаман Іван Сірко 1680 р. на своїй пасіці в селі Грушівці. Його тіло доправили на Чортомлицьку Січ і поховали з великими почестями близько села Капулівки. У 1967 р. могилу перенесли до кургану Баба–могила.
У 2000 році для увічнення слави отамана Сірка був споруджений меморіальний комплекс, до якого на День пам’яті українці збираються до Капулівки, аби вшанувати пам’ять великого звитяжця.
Не забувають Івана Сірка на Слобожанщині. В Мерефі та Харкові споруджені пам’ятники Іванові Сіркові.
Зокрема, 18 серпня 2017 року в Харкові біля входу до станції метро «Історичний музей» встановили статую історичному діячеві висотою 5,1 метра (докладніше в
новині GX).
Пам’ятник був відлитий із бронзи, облицювання постаменту із сірого граніту та повторює оформлення виходу зі станції метро. Біля отамана — гармата на дерев’яному лафеті.
У Харкові його ім’ям названі вулиця та провулок Слобідського району.
У місті Дергачі — 25 квітня 2024 р. перейменували колишній в’їзд 1 Травня.
Підготував Ігор Шуйський доктор філософії в галузі історії, голова Регіональної комісії з реабілітації жертв політичних репресій при ХОВА, провідний науковий редактор Комунального підприємства «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради, почесний член Національної спілки краєзнавців України
Фото і коментарі:
1. Іван Дмитрович Сірко (1605–1680).
2. Образ Івана Сірка на картині Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану» (1880–1891). Подія має документальну основу. Взимку 1657 р. турецький султан Магомед IV вирішив знищити Запорозьку Січ. У ніч проти Різдва 50 тисяч війська підійшли до Січі. Але раптом усе небо осяяв великий вогонь, при світлі якого турки опинились як на долоні. Майже всіх яничар і чимало війська козаки перебили, татари втекли. Після звитяги козаки на чолі з Сірком написали турецькому султанові листа легендарного змісту. Згодом за мотивами подій художник створив картину.
3. Погруддя Івана Сірка. Пам’ятник, відкритий у м. Мерефа Харківської області в 1993 р.
4. Дума кобзаря на могилі Івана Сірка. Ілюстрація художника О.М. Бузилова до книги Д.І. Яворницького «Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман Війська Запорізьких низових козаків» (1991).
5. Меморіальний комплекс у с. Капулівка на Дніпропетровщині. Під бюстом напис: «Кошовому отаманові Війська Запорізького І.Д. Сірку. Помер в 1680 році».
(За матеріалом ІВЦ “Бузок”).
1 серпня 1900 року народився Олександр Копиленко (1900-1958) – український письменник.
Народився у сім’ї залізничника в Краснограді (зараз).
Навчався в учительській семінарії.
Воював за Українську народну республіку.
У 1920-1925 роках – навчався на біологічному факультеті Харківського інституту народної освіти (Харківський університет).
Об’їздив усю Україну, бував у Грузії.
Дебютував віршами у 1922 році, але швидко перейшов до прози. Літературну діяльність розпочав у лавах спілки селянських письменників України «Плуг», був членом літературної організації «Гарт», «Пролітфронт» і до самоліквідації перебував у «ВАПЛІТЕ».
У перші роки своєї творчості писав у руслі Хвильового, який дуже вплинув на першу плеяду молодих українських прозаїків.
З 1934 року жив у Києві у будинку письменників «Роліт».
Під час Другої Світової війни працював на радіостанції.
Протягом 1920-х років публікуються перші книги Копиленка «Кара-Круча», «Буйний хміль», «Іменем українського народу».
Помер у Києві та похований на Байковому цвинтарі.
Твори письменника перекладені багатьма іноземними мовами у Канаді, США, країнах Латинської Америки.
Школа у Краснограді, де навчався письменник, носить його ім’я.
1972 року про письменника знято фільм «Олександр Копиленко».
Ім’я Копиленка занесено до Енциклопедії світової літератури.
1 серпня 1918 року народився Яків Гегузін (1918-1987) – відомий український фізик, доктор фізико-математичних наук (1960), професор (1962), лауреат премії ім. Петра Соболевського АН України (1963).
Народився в Юзівці (Донецьк) у родині Євсея Ароновича Гегузіна та Тетяни Палант. 1941 року закінчив фізико-математичний факультет Харківського університету. У роки війни працював у авіаційній промисловості.
З 1950 року працював у Харківському університеті.
У 1964 році заснував кафедру фізики кристалів, яка стала ядром широко відомої Харківської школи кристалофізиків.
Яків Гегузін був видатним популяризатором науки. Він написав цілу серію науково-популярних книг: “Бульбашки”, “Крапля”, “Нариси про дифузію в кристалах”, “Живий кристал”, “Чому і як зникає порожнеча” та інші. Книги написані яскраво та захоплююче, вважаються класикою науково-популярної літератури.
В науковому доробку — 451 видання.
Помер 12 грудня 1987 року в Харкові. Похований на 3 міському кладовищі міста.
1 серпня 1949 року народився Леонід Вікторович Садовський – режисер театру «Майстерня 55», професора Харківського національного університету мистецтв ім. Котляревського. Людина, завдяки якій взагалі існує “Майстерня 55”. Він об’єднав багато людей закоханих у театр.
Він вірив в людей, вірив в театр та завдяки своїй професійній майстерності відкривав у студентах такі нові грані, про які вони самі не могли здогадуватися. Він виховував студентів як своїх дітей, тому дуже сильно любив їх та оберігав. Багато доль знайшли своє покликання, багато доль поєдналися через “Майстерню 55”.
І вони продовжують його справу із вдячністю за подаровані знання, за допомогу, за можливість бути частиною театральної родини, а головне – за його любов.
Без перебільшень, він був видатним митцем – легендарним педагогом та режисером, а ще прекрасною людиною – чудовим другом, колегою, батьком.
Леоніду Вікторовичу вдалося випустити кілька поколінь студентів – акторів та режисерів, поставити велику кількість вистав, відкрити навчальний театр «П‘ятий поверх» в ХНУМ імені І.П. Котляревського, створити власну майстерню –”Майстерню 55″, розробити свій власний метод, яким зараз все більше і більше починає цікавитись Європа, виростити сина, який продовжує справу свого батька. Та головне – прищепити усім, кого знав, любов до мистецтва, до живого актора на сцені, до сучасного психологічного театру та показати як це – творити мистецтво з любові та з любов‘ю, як створювати навколо себе магію, як це піклуватися один про одного та як це коли театр стає домом. Леоніду Вікторовичу вдалося дати всім учням надію. Надію, яка продовжує жити в них.
Але 16 листопада 2020-го, Леонід Садовський трагічно загинув. Він помер у лікарні після тяжкої травми, отриманої від вуличних грабіжників. Але пам’ять про нього житиме у віках “Поки не тьмяніє світло! Поки горить свічка!” Адже його учні творитимуть і нестимуть світло людям із пам’яттю про свого вчителя (докладніше в пості GX).
Фото та матеріал: ІВЦ “Бузок”, Наталія Бойченко, GX, Майстерня 55, відкриті джерела
