28 травня 1838 року в Харкові народився Олексій Іванович Дудукалов – лікар-хірург, доктор медицини (1868), заслужений професор Харківського університету (1889), один з перших щелепно-лицьових хірургів в Україні.
Народився у Харкові у сім’ї вчителя. 1857 року закінчив Першу Харківську гімназію зі срібною медаллю. Медаль дала можливість безкоштовно відвідувати лекції у Харківському університеті. Закінчив медичний факультет університету в 1862 році, де відтоді викладав курс оперативної хірургії та десмургії, очолював кафедру оперативної хірургії та топографічної анатомії (1884–1900). Водночас працював начальником фельдшерської школи земської лікарні (1868–70), у шпиталі Червоного Хреста для підготовки сестер-жалібниць (1877–78), був скарбником Харківського медичного товариства (членом якого став 1862 року).
Один із найвідоміших викладачів Харківського університету помер 29 травня 1907 (1910) року в Харкові.
28 травня (за різними джерелами 9 або 21 червня) 1878 року народився Іван Мар’яненко (справжнє прізвище — Петлішенко) — відомий український актор театру та кіно, театральний режисер, педагог.
Дядько Мар’яненко – актор і драматург Марк Кропивницький допоміг Івану та його молодшому братові Марку закінчити Куп’янське повітове училище, а 1895 року прийняв їх до своєї театральної трупи.
Іван Мар’яненко виступав на найкращих сценах країни.
1915 року сформував Товариство українських акторів, до складу якого увійшли відомі виконавці Панас Саксаганський та Марія Заньковецька.
В 1926 році разом із театром Леся Курбаса «Березіль» переїхав до Харкова.
У 1935-1958 роках – актор Харківського українського драматичного театру імені Шевченка.
У 1933-1935 роках позував скульптору Манізеру для постаті пов’язаного козака багатофігурного пам’ятника Тарасу Шевченко у Харкові.
У 1925-1941 та 1944-1961 роках викладав у Харківському театральному інституті (нині Харківський національний університет мистецтв імені Котляревського).
Помер 4 листопада 1962 року у Харкові. Похований на 2-му міському цвинтарі.
У центрі міста Харкова є провулок Мар’яненка (в Київському районі – починається від вулиці Гоголя і йде на схід до вулиці Чернишевської).
На будинку, в якому жив актор, встановлена меморіальна дошка.
28 травня 1903 року в селі Михайлівка (Черкаського району, Черкаської області) народився Микита Шумило – український прозаїк і сценарист.
Починав освіту у Черкаському педагогічному технікумі. Після закінчення вступив на філософський факультет Харківського педагогічного інституту, який закінчив у 1933 році.
Працював по селах у середніх школах учителем української мови та української літератури. Там здобув знання народного життя і мови народу, такого гордого й славного, і такого упослідженого. Тож пішов у літературу, в 1930-х одна за другою вийшли друком книжки його прози і публіцистики. Був членом літорганізації «Плуг». У Харкові жив у знаменитому будинку «Слово», звідки йшли не тільки у славу, а й у табори і розстріли… Можливо, що і на Шумила чекала подібна доля, але він захопився кіно…
У 1933-1938 роках навчався на сценарному факультеті ВДІКу.
За сценарієм Шумило на Ашхабадській кіностудії поставлено фільм «Прокурор республіки», Київської кіностудії — художній фільм «Якщо любиш» (1960), а на «Укркінохроніці» — «Пісня про Україну» (1955, у співавторстві) та «У Диканьки» (1958).
На війні працював військовим кореспондентом. Був тяжко поранений, у голову, вже на Одері.
По війні (на фото: Микита Шумило, у перші повоєнні літа) працював заступником головного редактора газети «Літературна Україна». Оповідання «Голубий зеніт» (1946) було на той час подією. Романтичне й водночас філософічне — про те, що смерть навіть на війні, де вона є, по суті, рутиною, здатна перевернути свідомість людини…
Микита Шумило працював багато — і як прозаїк, і як публіцист та перекладач. Як публіцист уславився статтями на захист української мови. На рубежі 1950—1960-х багато хто зачитувався статтями «Любов до рідної мови» та «Могутня і чарівна». Це було сміливо і здорово написано. Скільки літ і зим минуло, ті статті актуальні досі…
«Це Микита Шумило – совість наша, козацька совість!» – казав про нього видатний український поет Андрій Малишко.
Коли народились, одне по одному, онуки, Оля й Андрій, Микита Михейович почав писати для них оповідання, які склали книжечки «Де ти, моя чаєчко?» та «Пам’ятливий горобчик». А ще він здорово умів писати літературні портрети. Деякі з них увійшли до уже посмертних книг «Голубий зеніт» та «Силуети» (остання підготовлена до друку дочкою, доктором наук Наталею Шумило; її вже теж, на жаль, немає серед нас).
Помер 5 березня 1982 року в Києві.
(За матеріалами Сергія Тримбача).
28 травня 1912 року в Харкові народився Володимир Лаврушин – український хімік-органік, ректор Харківського державного університету у 1960—1966 роках, Почесний професор Манчестерського університету.
Закінчив школу фабрично-заводського навчання та згодом працював на взуттєвій фабриці імені Профінтерна. Паралельно відвідував підготовчі курси при Харківському науковому товаристві. У 1930 році вступив на хімічний факультет Харківського інституту народної освіти (пізніше його буде перейменовано на Харківський державний університет). Після закінчення вузу займався викладанням: з 1936 був асистентом у Хіміко-технологічному інституті, з 1938 – асистентом в Інституті торгівлі і не тільки.
Під час Другої світової війни Лаврушин брав участь у звільненні Донбасу та Криму. Закінчив війну у званні інженера-майора, був нагороджений орденами. У складі Надзвичайної комісії брав участь у розслідуванні військових злочинів у концтаборі Освенцім.
Після демобілізації 1945 року відновив викладацьку діяльність: спочатку як доцент у Харківському політехнічному інституті, потім на посаді завідувача кафедри технічної хімії ХДУ.
У 1960-1966 роках обіймав посаду ректора університету. За час головування Лаврушина в університеті було створено низку нових факультетів: механіко-математичний, фізичний, фізико-технічний, факультети іноземних мов та підготовки іноземних студентів. Соціальне життя студентства покращували завдяки відкриттю нових гуртожитків, спортивно-оздоровчій базі «Фігуровка».
Володимир Лаврушин є автором понад 400 наукових робіт, під його керівництвом захищено понад 60 кандидатських і 4 докторських дисертації.
Помер 2 березня 2003 року в Харкові.
28 травня 1920 року в місті Тифліс (нині Тбілісі — столиця Грузії) народився Арег Вагаршакович Дабагян — український вчений у галузі кібернетики, механіки, динаміки машин, прикладної теорії коливань і систем управління, член міжнародної федерації з автоматичного управління і контролю (ІФАК), дійсний член академії технічної кібернетики, заслужений працівник народної освіти України, почесний доктор НТУ «Харківський політехнічний інститут», професор (1963), доктор технічних наук (1962).
Після арешту батька 1938 року як сина «ворога народу» було виключено з ВНЗ, перебивався випадковими заробітками.
Пізніше поновив навчання вже в Харківському механіко-машинобудівному інституті, який закінчив в 1941 році.
Учасник Другої світової війни. Мав бойові нагороди. Після війни викладав у ХММІ та Харківському політеху.
Досліджував питання тех. кібернетики та її застосування у різних галузях науки, освіти і виробництва.
Написав понад сотню наукових праць. Серед його учнів 51 кандидат наук, 10 – докторів наук.
Помер 26 вересня 2005 року в Харкові.
А ви знали? 28 травня 1958 року в магазині «Соки-води» на самому початку вулиці Сумської вперше в країні з’явилися два автомати з продажу газованої води «Харків». Автомати одразу ж стали неймовірно популярними серед харків’ян. Вони були розроблені в конструкторському бюро Харківського заводу «Механоліт», прийняті до дослідного виробництва, а потім передано «до серії» іншим заводам.
Автомати з написом «Харків» навіть з’явилися у кіно тих часів.
Фото та матеріал: відкриті джерела
