26 листопада 1806 року народився Пилип Морачевський (1806-1879) – український письменник, педагог, поет-романтик, філолог. Один із відомих випускників Харківського університету.
Навчався у школі в Чернігові. Потім у міській гімназії.
В 1823 році закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету.
У 1832—1849 роках викладав математику та словесність у навчальних закладах Сум, Луцька, Кам’янця-Подільського.
Почав писати поетичні твори із 1830-х років.
1831 року в «Українському альманасі» (Харків) друкуються перші вірші Морачевського — «Монастир», «Дорога» та інші.
Найбільш відомі поеми «Чумаки, або Україна з 1768 року» та «До чумака, або Війна янгло-хранцузо-турецька».
В 1853 році Морачевський подав на розгляд академії наук створений ним словник.
У 1860-х роках він переклав українською мовою всі чотири Євангелії, пізніше — «Дії Апостолів», «Апокаліпсис», «Псалтир». Написав українською мовою курс «Священної історії» для початкових шкіл та народного читання.
Помер 26 вересня 1879 року.
26 листопада 2006 року зупинилося серце відомого українського композитора Леоніда Вербицького. Він народився 9 грудня 1930 року у Харкові.
Помер 26 листопада 2006 року у Нью-Йорку (США).
26 листопада 2024 року пішов з життя талановитий актор Олег Логвиненко, який був частиною великої театральної родини Харкова як артист академічного театру музичної комедії і як співробітник академічного українського драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка.
Актор помер від пневмонії, бо мав ослаблений імунітет після перенесених протягом останніх років кількох операцій.
Під час повномасштабної війни вистави за його участі з репертуару музкомедії «пішли», тож, востаннє харків’яни бачили Олега Логвиненка на сцені ще на початку 2022 року. Разом з тим, хвороби не зломили його оптимістичного та гумористичного світобачення, артист активно спілкувався з колегами у соцмережах, телефонував, продовжував жити театром. Тому трагічний ранковий дзвоник з лікарні став для колег і всіх, хто любили Олега, абсолютним шоком.
Харків’яни-театрали знають Олега Логвиненка як гострохарактерного різнопланового актора, який міг зіграти роль будь-якого жанру і плану: від казкового персонажу (Король у «Попелюшці») до резонера в опереті, від головного героя мюзиклу («Крадій у скруті, або Пограбування опівночі») до яскраво соціального персонажа (Черговий по в’язниці в «Летючій миші», Захар у «Баб’ячому бунті»).
Олег навчався акторській майстерності у зоряні роки театрального факультету Харківського інституту мистецтв. У нього викладали Валентина Чистякова, Микола Борисенко, Олексій Глаголін.
У дипломній виставі «Минулого літа в Чулимську» Олег грав інтелектуального, діалектичного, надломленого компромісами героя Шаманова.
Після завершення інституту він почав кар’єру в одному з кращих драматичних театрів України в Одесі, де швидко набув популярності, зігравши, зокрема, Перелесника у «Лісовій пісні».
Нерядові пластичні дані випускника кафедри майстерності актора робили його незамінним у виставах, де від актора вимагалася фактично балетна підготовка.
Для того, щоб стати провідним солістом театру музичної комедії, у якому волею долі він почав працювати після роботи в Одесі, в Олега Логвиненко не було повного комплексу даних. Він ніколи не мав гарного співочого голосу. Втім, Логвиненко такі став одним з найбільш улюблених акторів у цьому театрі.
Пройшовши роботу в хорі, у балеті театру, Логвиненко починав в акторському цеху з невеликих ролей, в кожній з яких глядачам запам’ятовувався – виправкою, фрачністю, ексцентричним градусом, вмінням акцентовано виразити образ в пластиці. Нерідко створював він образи таких собі сірих кардиналів, яким був і його підступно фанатичний Умфір в «Баядері», і його секретар барона у «Принцесі цирку». Побачивши його в невеличких ролях, хотілося бачити і пізнавати ще. Як актор Логвиненко прекрасно вмів зберегати навколо своїх сценічних героїв ореол інтриги.
Режисер театру Юрій Старченко знав сильні сторони свого однокурсника і в 1986 році запропонував йому експресивну роль романтично-безталанного Федеріко у виставі «Юнона» і «Авось». Нею, як і своїми партнерами у цій виставі, Миколою Бутковським, Валентиною Донченко, Наталією Антоненко, Олег дуже дорожив протягом всього життя. Зберігаючи феноменальну акторську і фізичну форму навіть після п’ятдесяти років, Актор тривалий час був єдиним виконавцем цієї своєї улюбленої ролі. Всі, хто бачили виставу «Юнона» і «Авось» у 1980-2000-і роки, пам’ятають як його Федеріко у танцю і в дуелі «літав» над пандусом, екстремально нахиленим до планшету сцени. У виставі «Пригоди маркіза-гульвіси» Олег мав карколомний танцювальний номер – у сукні з рюшами і віялом канатохідця, в капелюсі з перукою, локони якої падали на очі, він з розгону залітав на плечі соліста балету, виходячи на справжню балетну підтримку.
На початку 2000-х років у театрі відбулися зміни, для Логвиненка це був шанс виступити в ролях, про які давно мріяв, зокрема, в коронній ролі простаківського репертуару Боні у «Сільві». Він наполегливо долав труднощі вокальної партії з концертмейстером Олесею Керімовою і диригентом Ярославом Сорочуком, і театр отримав такого Боні, якого вже довго не бачив: з вогнем чардашу у блакитних очах під різко окресленими брівми, з розмахом крил русявої чолки, з різкою осліплюючою посмішкою, з шляхетною поставою, стрункого, фрачного, з карбованим жестом, то безміри енергійного в сценах пікіровок з Едвіном і залицяння до Стасі, а то раптом, в найдраматичнішій сцені фіналу першої дії — задумливого філософа (бо прийшов до цієї ролі вже зрілим актором).
Він володів законами жанру. Вмів повністю взяти глядацьку увагу, був виразним і заразливим, блискучо імпровізував, за що його любили не лише глядачі, але й вимогливі партнери. У середині 2000-х років Логвиненко якось на заміну захворілого соліста виїхав з роллю Боні на «гастролі» до Донецької опери ім. А. Солов’яненка. І там також викупався в успіху та визнанні. Колеги з оперної сцени, які звикли ставитися до оперети Кальмана як до вокального репертуару, були ошелешені тим, як один виконавець Боні перетворив їх «Сільву» на виставу, а вдячні глядачі довго не відпускали «графа Боні Коніславу з Харкова» оплесками.
Його Джимміу виставі «Сімейна авантюра, або вона на все згодна» став третьою блискучою роллю, в якій знайшла виявлення яскрава індивідуальність Логвиненка. Скромна вокальна партія не створювала для нього труднощів, і по-акторськи, в партнерстві з Тетяною Циганською і Наталією Антоненко, Олег зміг виразити себе в цій комедії положень на всі сто.
Крім ролей в репертуарних виставах для дорослих і дітей, Олег протягом багатьох років вносив яскраву комедійну розрядку до концертних програм театру. Зокрема, його з Людмилою Волобуєвою номер з водевілю «Шульга» користувався величезною популярністю глядачів. Тому що після інших номерів, в яких солісти красиво зливалися голосами в дуетах або вправно підкорювали верхні ноти в аріях, його Цар привносив до програми дух справжнього театру.
У 2000-і прийшовши за сумісництвом на технічну посаду в драматичному театрі, Логвиненко справдив свою мрію зіграти роль на сцені театру, в якому прожили своє життя його інститутські педагоги. У виставі Володимира Тиккєза водевілями Чехова «33 поцілунки та чотири млості» він зіграв безіменну роль людини театру, якій висповідувався персонаж новели «Калхас (Лебедина пісня)».
“Попри те, що сам він якось обмовився, що до театру музичної комедії дипломовані актори драми і кіно потрапляють внаслідок життєвих катастроф, озираючись сьогодні на сценічне життя актора Олега Логвиненка в Харківському академічному театрі музичної комедії, хочеться висловити величезну вдячність долі за те, що вона на чотири десятиліття подарувала його талант, його харизму, його смак і його культуру саме колективу ХАТМК. Ми будемо пам’ятати нашого колегу з любов’ю!” – наголошує колектив театру.
Його зірка тепер теж сяє нам з небес!
Фото та матеріал: Наталія Бойченко, GX, театрознавиці Юлії Коваленко, відкриті джерела
