18 квітня 1854 року народився Микола Сумцов (1854-1922) – відомий харківський історик мистецтва та музейний діяч, видатний науковець, етнограф, історик, громадський діяч, академік, який був обраним головою історико-філологічного товариства міста.
Його чітка і послідовна громадянська та політична позиція, любов до всього українського – мови, культури, літератури, народу загалом, український патріотизм, висока внутрішня моральність, порядність та інтелігентність, іншими словами – все те, що так не вписувалося в радянський менталітет і спосіб життя, і спричинилося до того, що вже в радянський час на ім’я професора Сумцова було накладено негласне табу, його праці зберігались у спецфондах, не перевидавалися, і навіть посилатися на них інакше як з критикою – було заборонено.
Його родина переїхала до Харкова, коли Микола був ще малим.
Освіту Сумцов здобув у 2-й Харківській гімназії.
З 1875 року навчався на історико-філологічному факультеті Харківського університету.
З 1880 – секретар університету. У тому ж році захистив магістерську дисертацію «Про весільні обряди», а в 1885 році докторську «Хліб в обрядах та піснях».
З 1887 був головою Історико-філологічного товариства при Харківському університеті.
За правління гетьмана Павла Скоропадського у 1918 році був обраний одним із перших академіків Української академії наук.
Микола Федорович Сумцов – один із небагатьох прогресивних учених, який стояв біля зародження українознавства як науки і окремої навчальної дисципліни.
У 1918 році вийшла друком одна з головних праць Миколи Федоровича – монографія “Слобожане. Історико – етнографічна розвідка”. Вчений продовжив започатковану професором В. Шухевичем працю етнорегіонального вивчення України і запропонував своє бачення: Слобожанщина, Галичина, Кубанщина, Поділля, Волинь, Київщина, Чернігівщина, Таврія. Як видно, воно цілком відповідає вимогам часу – врахувано нові області, що утворилися внаслідок загального розвитку історичного процесу в Україні. Публікуючи працю, вчений був переповнений емоціями та очікуванням нових можливостей для національного розвитку України, які відкривалися на той час. Його сподівання досить легко простежуються у наступних словах: “Самий багатий, численний по людности край – Україна – був знищений гнобительством уряду, заборонами мови і школи, утисками; деморалізований у всіх верхніх верствах своєї людности призвичкою запобігати перед урядом; попсований зросійщеною школою – нижчою, середньою і вищою, пристосованими для того, щоб викорінити усяке національне місцеве почуття і всяку національну місцеву свідомість. Очевидно, життя на Україні повинно піти іншим шляхом. В першу чергу треба звернутися до відродження і поширення національного українського почуття і свідомості”. (За матеріалом видання “Український інтерес”).
Минуло століття, але ці слова дослідника, на жаль, і досі не втратили своєї актуальності… росія знову зазіхає на Україну і мріє знищити… Дякуємо Богові та ЗСУ за кожен день у вільній країні!
До речі, засновником нового історичного музею Харкова та першим його керівником був саме Микола Сумцов.
Наразі установа носить його ім’я (докладніше в новині GX).
18 квітня 1897 року народився Мар’ян Крушельницький (1897-1963) – відомий український режисер.
Сценічну діяльність розпочав у трупі “Тернопільські театральні вечори” у 1916 році.
Працював у театрі “Березіль” у Харкові (з 1924-го актор, з 1933-го головний режисер).
З 1946 року викладав у Харківському театральному інституті.
З 1952 року працював у Києві.
З 1926 року знімався в кіно.
В 1995 році Харківська міська рада заснувала премію імені Мар’яна Крушельницького.
18 квітня 1900 року народилася Валентина Чистякова (1900-1984) – видатна харківська театральна актриса, дружина режисера Леся Курбаса.
Театральну кар’єру розпочинала у Києві, де познайомилася з Лесем Курбасом. Разом із ним переїхала до Харкова, де грала спочатку у театрі «Березіль».
З 1935 року – актриса Харківського українського драматичного театру імені Шевченка.
У 1959-1967 роках – викладач Харківського інституту мистецтв.
Похована на 13-му міському цвинтарі на вулиці Григорія Сковороди (у минулому Пушкінській) у Харкові. На її могилі відкрито пантеон родини Леся Курбаса та Валентини Чистякової.
18 квітня в 1903 року народилася Надія Титаренко (1903-1976) – видатна українська актриса, учениця легендарного театрального режисера Леся Курбаса.
Починала кар’єру в театрі “Кійдрамте” (Київський драматичний театр) у 1921 році.
З 1922 року – у театрі “Березіль”. 1926 року переїжджає з театром до Харкова.
З 1935 року працює у харківських театрах. Доречі, під час війни працювала у Харківському театрі юного глядача, де головним режисером був її чоловік Володимир Скляренко. Потім, в 1944 році, разом із театром переїхала до Львова.
В 1952 році була змушена залишити сцену, бо чоловік очолив Харківський театр опери та балету, а у театрі Шевченка місця для неї не знайшлося.
