Позначка: історії

Одна секунда і – вибух. Поранена лозівчанка врятувала місто від затяжного блекаута (фото, доповнено)

Опублікував(ла) новина GX , 22.12.2025. Опубліковано в Головні новини, Регіон, Суспільство.

Пам’ятаємо! Історії обленерго до Дня енергетика!

Олена Цвященко – лозівчанка. Вона любить своє місто, в якому народилася і куди повернулася 10 років тому дипломованим інженером-електриком. Навесні 2022 року під час масованого ракетного обстрілу електропідстанції жінка, ризикуючи життям, врятувала місто від затяжного блекауту.

Хотіла сховатися

Квітень 2022 року, вихідний. Олена заступила на зміну. Вона – електромонтерка на підстанції «Лозова-районна».

«Як зазвичай, зробила огляд обладнання. Зайшла у приміщення пульту керування. А о пів на п’яту вечора стався цей вибух. Ми не чули звуку ракети. Одна секунда і – вибух. Я була саме за столом. Пригнулася — боялася, що на голову щось впаде. Потім вибігла разом зі слюсарем на вулицю: а раптом ще одна ракета. Трансформатор загорівся. Вікон не було», – пригадує Олена.

Олена Цвященко, підстанція «Лозова-районна». Грудень 2023 р.

У той момент, зізнається мама шестирічної доньки, їй було страшно.

«Я ж не робот. Хотілося просто сховатися і не повертатися на робоче місце», – пояснює співрозмовниця.

Олена відразу і не зрозуміла, що вона поранена, якби не кров і відчуття, що у неї немає вуха.

«Кров дуже текла. Думала спершу — скло застрягло у голові. Це вже потім, у «швидкій» сказали, що кров текла з вуха – від контузії. А тоді я попросила диспетчера викликати «швидку» і пожежну. Сама разом зі слюсарем повернулася на пульт оперативного реагування. Дала йому ключі, щоб відкрив ворота. А сама, поки він бігав, відключала обладнання. Звісно, я туди не хотіла повертатися. Але розуміла, якщо вогонь піде далі, то наслідки будуть жахливішими — Лозова надовго залишиться буз світла, без води… Пересилила страх. Згадала інструкцію з ліквідації аварійної ситуації. Це все відбувалося автоматично. Потім з’явилася наша тероборона і мене вивели приміщення», – розповіла електромонтерка.

Підстанція «Лозова-районна». Після масованого обстрілу. Квітень 2022 р.

Тим часом чоловік Олени, який розумів, де прогриміло, мчав за «швидкою» для дружини. Лікарі дістали осколки. Обійшлося без швів. Але правий контужений бік опух. Потім були три дні у лікарні, категоричне чоловікове: «Більше не підеш на роботу». І не менш категоричне її рішення.

«Сказала – буду працювати, бо люблю свою роботу», – каже Олена.

За словами жінки, від початку війни нікуди її родина не виїздила. Весь час були у рідній Лозовій. Хоча, зізнається, у перший день російської нападу були думки – виїхати у безпечне місце.

Допрацювала до кінця зміни

24 лютого 2022 року застало Цвященко на роботі. Саме заступила в ніч. О пів на п’яту ранку диспетчер сказав, що бомблять Харків, обстрілюють регіони. Жінка не відразу повірила.

«Потім зайшла в новини у телефоні… В чатах, месенджерах друзі писали про постріли, вибухи, відео присилали. Диспетчер сказав: хочеш — іди додому, бо небезпечно і незрозуміло, куди ще влучать. Але я залишилася до кінця своєї зміни», – пригадує співрозмовниця.

Вдома на неї чекали чоловік і донька.

«Коли йшла зі зміни, усяке передумала. На вулиці такий ажіотаж був: усі машини кудись їхали, перевантажені речами, люди поспішали. Я також почала збирати речі, готуватися. Ми не розуміли, що нас чекає. Чоловік тоді сказав: «Давай, поки залишимося. Подивимося, як воно далі буде, і тоді ухвалимо рішення – виїжджати з міста чи ні». Так ми й залишилися», – пригадує Олена свій перший день війни.

Олена продовжувала ходити на роботу. Але тоді їй не вірилося, чи не хотілося вірити, що росіяни будуть стріляти по мирних енергетичних об’єктах. Невдовзі довелося повірити.

Несподівана нагорода

За мужність, помножену на професіоналізм, Указом Президента України Олену нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

«Для мене це було несподівано. Зателефонував начальник, сказав їхати до столиці для вручення нагороди», – каже Олена.

Олена Цвященко, підстанція «Лозова-районна». Грудень 2023 р.

Жінка каже, що не вважає свій вчинок героїчним, а себе геройкою. Каже, що виконувала і виконує свою роботу, яку любить і знає. Однак її чоловік іншої думки про свою дружину.

«Чоловік каже, що поступок мужній. Можливо – так. Не знаю», – посміхається інженер-електрик.

Київ. Грудень 2022 р.

Від поїздки до столиці з групою харківських енергетиків залишилися фото на пам’ять і нагорода за мужність, на яку спроможні українки.

Колектив АТ “Харківобленерго” поділився чудовою новиною: електромонтерка з обслуговування підстанції Лозівського високовольтного району електричних мереж АТ “Харківобленерго” Олена Цвященко в 2024 році перемогла у номінації “Працівниця року” конкурсу “Жінки української енергетики”!

Довідка. Щороку конкурс від “Жіночого енергетичного клубу України” збирає найкращих представниць галузі, щоб відзначити їхній внесок у розвиток стійкої енергетики.

Вітаємо Олену з перемогою та дякуємо – Ваша праця надважлива!

Фото: пресслжба АТ “Харківобленерго”.

Галина Половик

Кицька дбайливо розгрібала завали над головою. Історія дивовижного порятунку у Харкові (фото)

Опублікував(ла) новина GX , 17.12.2022. Опубліковано в Регіон, Суспільство.

У Харкові кицька врятувала комунальника. Історію про те, як тваринка допомогла чоловіку вибратися з-під завалів, розповіли у прес-службі КП “Харківські теплові мережі”.

Петро Малєєв працює на котельні в Помірках понад 20 років. Суміщає роботу слюсаря і оператора котельні. Коли почалася війна, він переселився на роботу, бо селище Циркуни, де жив з родиною, опинилося під окупацію. Сім’я виїхала за кордон, а сам комунальник залишився у Харкові і продовжував працювати .

Того злополучного дня, 19 травня, він чергував у своїй сторожці – за кілька метрів від епіцентру вибуху. Все, що пам’ятає з тієї жахливої зміни, – страшний звук прильоту.

Коли прийшов до тями під купою мотлоху, чоловік відчув, що хтось дбайливо розгрібає завал над його головою. Це була кицька, яка живе в котельні. Від цієї несподіваної турботи у чоловіка де й взялися сили, він швидко скочив на ноги і вибіг надвір.

Котельня в Помірках. Після обстрілу 19 травня 2022 року

Як пізніше з’ясувалося, снаряд влучив просто у середину котельні. Але, на щастя, котли були виключені, газ перекритий, тому найстрашнішого не сталося.

Наразі хвостата рятівниця, у якої чомусь досі немає клички, продовжує жити на котельні, уже відбудованій. Разом з нею цілодобову вахту несе собачка Жуля. Влітку Кицька народила кошенят. Усіх розібрали по домівках будівельники – у такої мами і кошенята мають приносити щастя в дім.

Петро Малєєв додому повернувся лише у липні, після визволення селища. Там на нього також чекали дві кішки та собака. Вони пережили окупацію і вижили, коли у двір прилетів російський снаряд. Тоді згоріла літня кухня, а будинок, на щастя, уцілів.

У дива можна вірити або ні, але хвостатих ангелів-охоронців все ж варто мати.

Котельня в Помірках. Після відновлення

Фото: КП “ХТМ”

Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: https://t.me/gx_net_ua

Галина Половик

Діти ремонтували вудку. Уламок ворожого касетного снаряду обірвав хлопчачі мрії (фото)

Опублікував(ла) новина GX , 25.11.2022. Опубліковано в Регіон, Суспільство.

Через війну, розв’язану росією в Україні, постраждало понад 1 289 дітей, з яких 440 загинули. Харківська область – на другому місці після Донецької за кількістю покалічених і вбитих дітей. На 25 листопада 2022 року, за даними ювенальних прокурорів, на Харківщині через російську агресію постраждали 266 дітей.

Серед вбитих росіянами – 10-річний Андрій Сєднєв із села Грушівка Куп’янського району на Харківщині. У той роковий для нього день, 20 вересня, вранці хлопчик пішов до друга, аби разом відремонтувати вудку. Збиралися порибалити на місцевій річці Осинка.

с. Грушівка. Після обстрілу. 20 вересня 2022 року

Хлопці були надворі, коли їхнє село російські військові обстріляли касетними снарядами. Загинуло двоє дорослих, ще дев’ять отримали поранення, у тому числі четверо дітей 10-14 років.

Андрію осколком пробило голову. 10 днів у реанімації. 10 днів медики боролися за життя дитини. Але попри всі зусилля лікарів хлопчика не врятувати.

Андрій навчався у місцевій школі, у 5-му класі. Був веселим та допитливим. А ще, як багато сельских хлопчиків, захоплювався риболовлею.

«Навіть коли лунали вибухи, він не боявся і, хоч я просила не ходити на риболовлю, казав: “Буде нам що їсти…”», – розповіла Ольга Сєднєва, мама хлопчика.

Андрій жив у селі з мамою та сестрою. Він дуже радів, коли у вересні його село українські бійці звільнили від окупантів.

«Казав: “Мамо, подивись які вони гарні, на них можна дивитись вічно!”» – згадує Ольга Сєднєва ті щасливі дні, коли, здавалося, усе лихе минулося.

Син у неї ріс слухняним, ввічливим, життєрадісним. Був помічником у мами. Але ворог, обірвав надії. Утікаючи, продовжував бити по мирним селам обстрілювати жилові кварилал забрав життя сина, а разом з ним і в

За матеріалами платформи Меморіал : вбиті росією.

Нагадаємо, 6-річний Максим Дудник, з Ізюма, загинув 22 березня. Він вийшов погрітися на сонечку з погреба, де родина пересиджувала ворожі атаки.

Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: https://t.me/gx_net_ua

Галина Половик

Три дороги на Чорнобаївку: на харківських волонтерів чекали підірвані мости, міни та ніч у полі (фото)

Опублікував(ла) новина GX , 26.10.2022. Опубліковано в Регіон, Суспільство.

У свої 25 років він більше думав про тренерську кар’єру та чемпіонів серед своїх вихованців. Але залишив усі свої плани на післявоєнний період. Сьогодні хлопці Михайла тренуються в іншого тренера по клубу, а він, як сам зізнається, «максимально волонтерить».

“GX” поспілкувався з Михайлом Грековим, коли той був у черговому відрядженні – рятував цуценя, яке народилося у фронтових окопах.

Спеціально з другом вони поїхали на прохання дівчини, яка через Інстаграм звернулася за допомогою. Сестра військового просила привезти до Харкова місячне цуценя, яке інакше не вижило би.

«Військові прихистили кокер-спаніеля. В окопі вона народила кількох цуценят. Вижило лише одне. З народження жило під обстрілами, перелякане, та ще й холодно стало», – розповів Михайло дорогою із Слов’янська Донецької області.

Близько опівночі скасували усі польоти

У 16 років Михайло виграв чемпіонат Харкова, потім став чемпіоном України з воркауту. Через рік, у 2014-му, він виборов бронзову медаль чемпіонату світу, у якому брали участь атлети з 74 країн. Далі кар’єру спортсмена змінив на тренерську. З друзями-однодумцями відкрили у Харкові тренувальні зали. Серед вихованців 25-річного тренера – чемпіони України у командних змаганнях, у силових дисциплінах, у дисциплінах з елементів. На міжнародний рівень Греков зі своїми хлопцями не встиг вийти – завадила війна. Вона перервала і його подорожі Європою. Чергову він планував на березень.

У ніч на 24 лютого 2022 року Михайло саме відслідковував зручні авіарейси для подорожі. Близько опівночі скасували польоти, зачинили аеропорти.

«Відчув, що щось не так. Потім прокинувся через «прильоти». Зателефонував батькам, друзям із команди, що мешкають біля нашої тренувальної зали, на вулиці 23 Серпня. Зібрав речі в рюкзак. Одягнувся не зовсім у тепле, і на велосипеді поїхав до друзів», – згадує Михайло.

Коли проїжджав повз Лісопарк, чув і «прильоти», і «відльоти». Але тоді все було ще незрозумілим і, звичайно, тривожним.

Перші півтора місяці він разом із батьками, яких вивіз із Салтівки, жив у підвалі клубу «Старт», що на Павловому Полі. На 30 “квадратах” мешкало 14 людей.

«На 6-й день у мене почався психоз через те, що ми нічого не робимо. І відтоді почав волонтерити», – розповідає чоловік.

Починали з волонтерів-зв’язківців

Не маючи власного транспорту, сидячи у підвалі, через соцмережі Михайло з друзями знаходили людей, які просили допомоги, і давали їм координати волонтерам.

Згодом лідер руху воркауту у Харкові Іван Криленко (директор ГО «Всеукраїнська федерація зі стріт воркаут») вийшов на канали постачання гуманітарної допомоги: до Харкова залізницею привозили з Європи та західних регіонів України продукти та інші речі першої необхідності. Хлопці вночі розвантажували вагони, знаходили транспорт і розвозили гуманітарку військовим та цивільним.

Пізніше у Михайла появився власний седан (скористався пільговим розмитненням автомобілів), а з ним стало більше можливостей.

Після того, як у двір будинку, де у підвалі жили батьки, ворог скинув міни на парашутах, Михайло евакуював рідних із Павлового Поля у більш безпечний харківський район – Новоселівку.

«Перебувати там було уже небезпечно. Батьки не могли виходити з підвалу, а я через обстріли уже не міг доставляти їжу до того району», – розповідає співрозмоврник.

Михайло з друзями у соцмережах запустили інформацію, що займаються волонтерством. Паралельно збирали гроші, купували їжу та розвозили за адресами, які люди залишали у своїх заявках. Намагалися охопити такі мікрорайони як Холодна Гора, Москалівка, куди гуманітарна допомога практично не доходила.

Харківський двір у війну

«Як зараз на деокупованих територіях здебільшого приділяють увагу великим містам, а села проїжджають повз, так і у Харкові на той момент вважали, що допомога потрібна Салтівці, центру, бо там «прильоти». Але люди і в інших районах чекали нас, адже магазини не працювали, у когось банально не було грошей. І взагалі, це мій район, я там виріс, там моя школа. Там живуть мої вчителі», – продовжує Михайло.

Паралельно разом з хлопцями він розвантажував продукти, які приходили ешелонами до Харкова, та доставляв військовим.

На сьогодні в їхній волонтерській команді Barstylers Team – 15 небайдужих молодих харків’ян і харків’янок і три склади у різних районах міста.

Спочатку молоді люди працювали окремо – кожен у своєму районі міста. Потім, зрозумівши, що Харковом можна безпечніше пересуватися, почали об’єднуватися і всі сили концентрувати в одному напрямку, потім в іншому. Зараз в основному збирають допомогу для жителів звільнених від окупації сіл.

Просто звикаєш

Спершу Михайло дуже емоційно реагував на людську біду. Але коли її так багато, зізнається молодий чоловік, поневолі звикаєш до всього.

«Якось поїхали на Північну Салтівку, на вулицю Наталії Ужвій. Вона вже була розбита. Ми під’їхали за адресою, де жили старенькі, щоб віддати гуманітарну допомогу за кілька днів після заявки. Будинок розбитий, довкола також одні руїни. І тут нам назустріч спускаються дідусь з бабусею із баулами речей і спокійно кажуть: «Та ось уночі був приліт. Ми таки вирішили виїхати». Я знаю, що рідні давно їх умовляли переїхати, але вони чекали, чекали до останнього. Я дивився на цих людей, чию долю враз переломили, і думав, як же їм це все пережити, та ще в такому віці. І таких моментів по місту й області дуже багато. Але з часом перестаєш сприймати це все так, як у перші п’ять разів. Починаєш звикати, чи що…» – намагається пояснити Михайло.

З часом стирається і грань між безпекою і небезпекою, поруч з якою вони постійно знаходяться.

«Уявіть, ви їдете містом, займаєтесь волонтерством, чуєте «прильоти». В новинах пишуть, що прилетіло туди, де ви були 5 хвилин тому, і що вбиті цивільні. І що ви робите? Їдете далі, сьогодні і завтра, і уже не надаєте цьому значення»,- продовжує волонтер.

Пунт вивантеження гумадопомоги – міська лікарня у Харкові

Заміновані дороги і ніч серед поля

Виїзди до Балаклії, Савинців, Чкалівського, Семенівки, Куп’янська та інших звільнених у вересні-жовтні населених пунктів області – то вже новий волонтерський досвід команди спортсменів і чемпіонів.

Куп’янськ після окупації. Жовтень 2022 року

Приміром, автівкою Михайла в райони Харківщини хлопці більше не їздять. Вистачило одного разу застрягнути в полі, та ще й з жінкою з немовлям, яку везли з пологового будинку додому – у Чорнобаївку Ізюмського району.

«Нам з Чугуєва зателефонувала знайома з нашого університету. Вона розповіла, що її сусідка по палаті народила, і її разом з дитиною треба вранці відвезти додому, бо через добу виписують. А з селом, де мешкає молода мати, немає жодного зв’язку, тому чоловікові ніяк сказати», – розповів чергову історію Михайло.

Уточнивши, що село, куди треба їхати, звільнене, Михайло з другом взялися підвезти жінку до Чорнобаївки. Два шляхи виявилися неправильними – там були підірвані мости. Поїхали третім. До села залишалося 20 км, коли з’ясувалося, що дорога замінована.

«Довелося об’їжджати. Завернули у поле, розігналися. Мій седан дороги через поле не витримав. Жінку з малям військові підібрали та відвезли. А ми застрягли на цілу добу. Переночували і вранці пішки 50 км добиралися до села, звідки можна було зателефонувати друзям. Наступного дня забрали машину. Тепер в райони області їздимо виключно позашляховиком», – каже волонтер.

Кожен виїзд на звільнені території – то окрема історія і нові враження.

Ізюмський район, перед в’їздом у с. Семенівка

«Люди по-різному себе ведуть. Одні небагатослівні. Іншим потрібно виговоритися. Є села майже незруйновані. Які ближчі до міст, то там ситуація гірша. Деякі села повністю розбиті», – продовжує волонтер.

Із нових спостережень – сільські люди зустрічають їх із більшою вдячністю, ніж містяни.

«Вони пережили окупацію і мають з чим порівнювати. А у Харкові люди, на щастя, повертаються до більш-менш нормального життя, але звичка замовляти у волонтерів допомогу залишається», – каже Михайло.

А ще у селах особливо раді гостям діти.

«Скрізь, куди ми їздимо, намагаємося брати із собою побільше солодкого, щоб роздавати малим. Знаєте, діти завжди посміхаються. І це радує. Але жахає те, що буденно якось розповідають про війну, яку бачили, про те, як “бабахало”. А дитина взагалі не повинна знати, що таке “бабахало”» – каже Михайло.

Оголошено черговий збір коштів

Наразі волонтерська команда разом з Михайлом Грековим збирають кошти для потреб госпіталю, військовим на тактичні рукавиці та бандаж, а також для жителів села Борщова Харківського району.

«Зараз стало менше гуманітарних надходжень. Тому ми збираємо кошти десь тиждень-два, потім закуповуємо продукти та виїжджаємо в деокуповані райони. Наступний пункт розвантаження нашої гуманітарки – село Борщова, що за 12 км від російського кордону».

Коли вдома буде все гаразд

Із планів на після Перемоги у Михайла Грекова – повернутися до тренерської роботи, щоб підготувати чемпіонів світу, і здійснити подорож, перервану війною.

«Я раніше постійно подорожував. Років зо два-три, ще до ковіда, намагався виїжджати раз на три місяці для зміни обстановки. Тепер все це можливе тільки після війни. Хочеться просто мандрувати, розуміючи, що на твоїй землі все гаразд», – каже Михайло Греков.

Фото: Михайло Греков

Галина Половик

Виїжджав до хворих під час окупації. Що відомо про водія “швидкої”, що підірвалася на міні на Харківщині

Опублікував(ла) новина GX , 21.10.2022. Опубліковано в Регіон, Суспільство.

Водій спеціалізованого авто екстреної медичної допомоги 62-річний Олександр Кононенко загинув уже після звільнення рідного міста – підірвався на міні, якими росіяни щедро «усіяли» землю перед відступом.

Він разом з 23-річним фельдшером Віталієм Розладом 2 жовтня поспішали до хворого. Поблизу Балаклії автомобіль екстреної допомоги натрапив на міну. Машина згоріла. Віталій дивом залишився живим.

«Він дуже багато років працював на «швидкій». Добрий, чуйний, завжди всім допомагав. У нього машина постійно була в порядку. Він умів домовитися, щоб вчасно її відремонтували, стежив за нею. На нього можна було покластися», – розповіла знайома загиблого.

Люди кажуть, що Олександр Кононенко з початку війни, навіть коли російські війська зайняли його рідне місто, продовжував працювати і рятувати людей, разом з медиками виїздив до хворих.

А ще Олександр Вікторович захоплювався співом.

«У нас у Будинку культури був хор, він там багато років брав участь. Вони виступали на всіх міських заходах», – сказала знайома загиблого.

В Олександра Кононенка залишилися дружина, дві доньки та онук.

Раніше «GX» повідомляв, що 2 жовтня автомобіль «швидкої допомоги» підірвався на міні неподалік міста Балаклія: 60-річний водій загинув, а 23-річний фельдшер отримав поранення.

За матеріалами «Меморіал: вбиті росією».

Галина Половик

Безстрашна, тендітна, залізна. Російська ракета знищила будиночок підстанції в нічну зміну харків’янки (фото)

Опублікував(ла) новина GX , 21.10.2022. Опубліковано в Регіон, Суспільство.

Наталії Шевченко було 46 років. На Південну залізницю вона прийшла у 1995-му році, відразу після закінчення Харківського електромеханічного технікуму транспортного будівництва. З того часу працювала електромонтером тягової підстанцій ЕЧЕ-Новоселівка, Лосєве Харківської дистанції електропостачання.

У ту трагічну ніч на 4 жовтня 2022 року, коли російський агресор вчергове обстріляв інфраструктуру Харкова, Наталія була на чергуванні на своїй Новоселівській елетропідстанції (Новобаварський район міста).

Електропідстанція Південної залізниці у Новобаварському районі Харкова, 4 жовтня 2022 року

«Безстрашна, тендітна, залізна, загинула від куска металу, який прилетів від нелюдів та зрівняв з землею будиночок підстанції, в якому знаходилась залізничниця», – розповідають колеги регіональної філії «Південна залізниця» про свою Наталю.

Кажуть, що вона з особливим трепетом механіка відносилася до машин, любила ліс, гриби, на який цей воєнний рік дуже виявився щедрим.

Наталія Шевченко. Електромонтер Південної залізниці.

У роботі була відчайдухою і ніколи не пасувала перед труднощами. За це її поважали, любили, їй довіряли.

«З початку війни ніколи не відмовлялася від нічних змін, хоча й було страшно», – розповідають залізничники про Наталку.

Але це нічне чергування стало для неї фатальним.

Електропідстанція Південної залізниці у Новобаварському районі Харкова, 4 жовтня 2022 року

У той ранок після ракетного удару по підстанції усі знеструмлені електропотяги продовжували прямувати до станції Харків-Пасажирський. Їх «витягували» маневрові локомотиви.

«Вони, безсилі, більше не могли рухатись, ніби знаючи про втрату нашої Наташі – залізної Героїні, яка назавжди залишиться в історії Південної залізниці та в наших серцях», – з сумом кажуть її колеги-залізничники.

У Наталки залишилися старенькі батьки та її люблячий колектив.

Галина Половик

На Харківщині жінка загинула від снаряду, що впав поруч. Сина-сироту від російської депортації врятувала сусідка

Опублікував(ла) новина GX , 17.10.2022. Опубліковано в Регіон, Суспільство.

У списку «Меморіал: вбиті росією» – 40-річна Юлія Лутай. Вона загинула в Ізюмі 3 червня 2022 року – від снаряду, що розірвався поруч. Вдома у неї залишилися малолітній син Максим та хвора мати.

Сусідка Юлії Оксана Папірна, яка після смерті жінки доглядала Максима та його бабусю, розповіла, що того дня жінка пішла по дрова. Треба було обігріти холодну оселю та приготувати їжу для матері та сина.

«Поряд із жінкою впав ворожий снаряд. Від уламків вона загинула. Жінку поховали на стихійному кладовищі в Ізюмі під номером 373»,- йдеться в інформації на платформі «Меморіалу».

Жінка мала інвалідність 3-ї групи через хворі ноги. Однак багато працювала в місцевому супермаркеті, доглядала за хворою матір’ю. І навіть знаходила вільний час для улюбленої справи – з бісеру виготовляла прикраси.

Чоловік Юлії Лутай Володимир зник безвісти ще до її загибелі. Тому після трагедії Максима та його бабусю опікувала сусідка Оксана. Якби не вона, то могли депортувати до росії. Коли загарбники заявили, що вивезуть хлопця до росії, Оксана Папірна зробила все, аби цього не трапилося.

«Я не дозволила так зробити з сиротою. Знайшла номери телефонів родичів, і один з них погодився взяти до себе хлопчика», – розповіла Оксана.

За матеріалами ХОВА

Галина Половик

Прийомна мама чотирьох покинутих немовлят: “На війну не беруть, роблю, що виходить найкраще – няньчу” (фото)

Опублікував(ла) новина GX , 11.10.2022. Опубліковано в Регіон, Суспільство.

Дем’ян – четвертий малюк, якого Марія взяла із харківських лікарень під час війни. Загалом він уже шоста прийомна дитина у родині Чупініної за 16 років. Усього у неї наразі семеро дітей разом з найстаршим Яном, біологічним сином Марії.

«З квітня цього року почалася наша історія з найменшими. Зараз у нас чотири малюка до року: три дівчинки та хлопчик. У трьох з них буде інвалідність. Старші троє також з інвалідністю», – розповіла «GX» Марія Чупініна.

Ще до війни Марія була мамою багатодітної прийомної родини і головою ради громадської організації «Добро Так». Допомагала дітям із паліативним статусом. Разом з чоловіком виховували двох синів та доньку: 22-річного Яна (біологічний син), 17-річну Марію та 12-річного Дениса. Усі – з інвалідністю.

Марія планувала на базі своєї родини створити дитячий будинок сімейного типу. Зібрала купу документів, але… не встигла.

Коли почалася війна, жінка допомагала евакуювати паліативних дітей і дорослих. На захід України відправила і трьох своїх. У перші тижні виїхали двоє старших – Ян і Марія. Наймолодший Денис залишався у Харкові – через захворюваність хлопцю потрібна була особлива стерильність в дорозі. Тому чекали, коли у Харкові спаде евакуаційний ажіотаж на потяги. У квітні викупили ціле купе, вимили його перед від’їздом, і відправила сина з небезпечного Харкова.

Сама ж Марія залишилася у прифронтовому Харкові, продовжувала допомагати паліативним дітям, волонтерила… та невдовзі знову стала мамою.

Навесні вона забрала з лікарні тримісячну Мрію, яку біологічна мати залишила в пологовому будинку. Ім’я дівчинці дала її нова, справжня мама Марія.

А вже у липні жінка тримала на руках в перинатальному центрі свою кнопку Мію, народжену у воєнному Харкові наркозалежною жінкою. Потім у свій дім приїхала з Алісою. Від немовляти із синдромом Дауна відмовилися ще в пологовому будинку.

Тепер у сестричок з’явився маленький братик – тримісячний Дем’ян. Його біологічна мати також наркозалежна, у хлопчика –невиліковно хвороба, розповідає Марія.

Малюку ім’я дала Марія – на честь гетьмана Лівобережжя України опального Дем’яна Мирного, відомого ще як Многогрішний, – розповіла «GX» Марія.

Рішення забрати хлопчика з перинатального центру – це суто її вибір.

«Я не раджуся ні з ким…всі рішення ухвалюю самостійно», – каже Марія.

Вона переконана — будь-яка установа не замінить дітям родини. Саме це змушує її брати додому дитину укотре.

«Чому так вирішила? Тому що знаю, яка доля б спіткала Дем’яна у державному спецзакладі… Життя серед рідних – це те, що я можу дати усім своїм прийомним дітям і не пошкодувати про свої рішення», – продовжує мати семи дітей.

В її планах – і надалі забирати у свою родину покинутих малюків

«На війну мене не беруть, тому роблю те, що виходить найкраще – няньчу», – каже Марія.

Справлятися з непростим щоденними материнськими клопотами допомагають такі ж небайдужі і сильні люди, як вона.

«Допомагають друзі. А ще, я, як голова ради громадської організації «Добро Так», маю зв’язки з людьми, які пропонують гуманітарну підтримку», – розповідає Марія.

Якось у розмові з журналістами вона зізналася: якби сиділа вдома, а не допомагала іншим з самого початку війни, не шукала шляхів порятунку дітей з інших родин, то не змогла б зарадити і своїм дітям.

Серед її друзів– медики, юристи, педагоги… На фото з Дем’яном – чоловік, один із таких, які не можуть бути остронь чужої біди, харків’янин Ігор Зубарєв.

«Він – нотаріус. Але весь свій вільний час витрачає на роботу в нашій громадській організації та на прогулянки з моїми дітьми. Допомагає доглядати дівчаток, а тепер ще й мого найменшого хлопчика», – розповідає Марія.

Завдяки тому, що вона довгий час опікувалася паліативною малечею, у неї збереглися контакти лікарів. Тому її малюки навіть у війну перебувають під наглядом фахівців. Лікар УЗД вищої категорії і засновниця клініки SonoMed Лілія Янишевська наразі готується стати хрещеною мамою маленького Дем’яна.

Лікар Лілія Янишевська, майбутня хресна Дем’яна

Марія ніколи не просить про допомогу. Вона просто знаходить людей таких, як вона – здатних помічати чужу біду, приймати на себе чужий біль і допомагати, як можуть.

І зараз Марія Чупініна разом з друзями-однодумцяим шукають будинок для великої родини. У війну ій довелося зі своєї квартири переїхати у більш безпечний район, до друзів.

«Нам потрібна власна велика оселя, мікроавтобус і безліч різних допоміжних речей», – каже Марія.

Вона вірить, що її ще довоєнна мрія створити дитячий будинок сімейного типу (ДБСТ) обов’язково здійсниться.

«Я подала заяву на створення ДБСТ. Буду сподіватися, що запропонують щось від міста. А якщо ні, то буду вирішувати питання самостійно», – каже прийомна мати.

Фото з фейсбуку Марії Чупініної.

Галина Половик

Енергетик з дипломом медика і практикою волонтера: Я вдячний кожному із нашої аварійно-диспетчерської служби (фото)

Опублікував(ла) новина GX , 09.10.2022. Опубліковано в Регіон, Суспільство.

Назарій Гаврилюк – хірург-стоматолог (за першою освітою), теплоенергетик (за другою, тому що «це ще більше його») і волонтер (за покликом).

На комунальне підприємство «Харківські теплові мережі» лікар Гаврилюк прийшов слюсарем 3-го розряду. Здолав усі «кар’єрні сходинки», не пропустивши жодної: 4-й, 5-й слюсарські розряди, майстер, старший зміни, майстер зміни, потім диспетчера підміняв, працював заступником начальника аварійно-диспетчерського підрозділу. Паралельно закінчив технічний виш.

Рівно за два місяці до війни він очолив аварійно-диспетчерську службу Основ’янської філії КП «Харківські теплові мережі». З 24 лютого буквально жив на роботі разом з іншими тепловиками.

Прокинулись, як колись у 1941-му

Війна увірвалась в його дім, як і до всіх харків’ян – зненацька і підло.

«Прокинувся рано-вранці від вибухів, шуму літаків. Зателефонував на роботу начальникові: «Це що, війна?». У відповідь: «Так». Бомбили Харків, Чугуїв. Обстріли не припинялися… Напевно, ми прокинулися і пережили те, що і старше покоління у червні 1941 року. У мене не вкладалося у голові, як могло таке трапитися: ну, поговорили, потренувалися біля кордону, зброєю помахали і все – розбіглися. А тут…», – Назарій щораз гостро переживає ті перші хвилини, години, дні початку вторгнення російських військ у його дім.

Того лютневого ранку він поїхав на роботу і жив там усі перші півтора місяці війни.

«Батьки якийсь час залишалися у Харкові. Не хотіли виїздити. А потім після 8 березня мама не витримала, сказала: «Їдемо». Того ж дня я посадив батьків на евакуаційний потяг, який прямував на захід країни. З того часу не бачилися з ними. Усе ніколи», – продовжує мій співрозмовник.

Зараз часу на візити тим паче немає – завершується підготовка до опалювального сезону, який однозначно легким не буде.

«Сезон буде важким», – каже начальник служби, хоча, здавалося б, найпекельніше уже пережили.

Дома ночувати – не було сенсу

«Спершу мої хлопці, як тільки починалися обстріли, відразу телефонували додому, переживали. А потім, як і я, відправили своїх рідних у більш безпечні місця. І, знаєте, якось спокійніше, легше стало працювати», – розповідає начальник служби.

Практично усі цілодобово жили на роботі.

«Не було сенсу їхати додому. Комендантська година починалася рано. Бувало так, що навіть зі спецдозволом забороняли виїжджати. У місті тоді було багато ворожих диверсійних груп», – розповідає чоловік.

Це була суто чоловіча багатотижнева вахта – жінок не виводили на роботу.

«Війна розкрила у людях їх справжню сутність і скинула маски. Я вдячний кожному із нашої аварійно-диспетчерської служби. Ніхто не евакуювався, усі працювали і працюють досі. Правда, ті, хто з Дергачів, Рогані, які були під окупацією, звісно, не могли бути з нами на початку війни. У нас чимало людей, які живуть в передмісті. Але в лютому і навесні потяги не ходили. З автотранспортом також було проблематично – через дефіцит пального. Виходячи з реальної кількості людей «мирний» графік роботи аварійних бригад відразу замінили на «воєнний». Пізніше організували доставку людей на роботу і додому», – розповідає начальник служби про свій колектив з 25 мужніх людей, яких війна ще більш згуртувала та загартувала.

Чоловіки, у яких як комунальники мають бронь від мобілізації, ще тоді домовилися, як будуть діяти на випадок більш складної ситуації в місті.

«Ми з хлопцями ще у березні вирішили: якщо буде необхідність, то ми колективом, як працювали, так підемо разом захищати наш Харків. В теробороні, ЗСУ чи якійсь партизанській організації – неважливо», – розповідає начальник служби.

Втім, у них і так була своя лінія фронту і свій бій.

Під обстрілами з янголами-охоронцями

У перший день війни аварійні бригади тепловиків відчиняли в будинках підвали, латали пошкодження, щоб люди могли там пересидіти обстріли і не замерзнути.

Бригади з Тепломереж серед перших прибували на місця «прильотів». Яким був перший воєнний виїзд, начальник служби уже не згадає. Але запам’ятався один із багатьох нічних аварійних викликів.

«Ми виїхали, зробили свою роботу, і тут – черговий приліт – у сусідній будинок. На щастя, нас нікого не зачепило. І ми відразу перейшли усувати чергову аварію. Тільки закінчили роботу, як у центрі міста сильно прогриміло. Потім в школу нашого району потрапив снаряд. Так і їздили усю ніч під обстрілами або між ними», – пригадує Назарій.

У квітні громадський транспорт ще не курсував, тому організували маршрути перевезення людей з роботи додому і назад.

«Як завжди підвозив своїх працівників додому. Уже повертався з Рогані, як чую – бах із правого боку, за 20-30 метрів від машини. Авто підкинуло, але воно втримало. Доїхав на роботу, а потім дивлюся, що якось дивно стоїть моє авто: від вибуху зламалась ресора і вибило міст», – згадує один із випадків Назарій.

І таких було немало.

У липні бригада Гаврилюка працювала в центрі міста.

«Вибух був досить сильним. Зверху летіли брили бетону, цегла, якісь залізяки. Люди побігли до будинку. Хлопці, які працювали на теплотрасі під землею, залягли в каналі теплової камери, захищеної бетонними конструкціями. Я чомусь стрибнув у машину, яка стояла поруч», – пригадує Назарій ще один робочий виїзд аварійної бригади тепловиків.

Те, що уламок снаряду пробив його автівку, Гаврилюк помітив наступного дня.

«Ми піднялися, перерахувалися та продовжили працювати. Звикаєш до всього. Якось їхав з чергового нашого об’єкту, хотів повернути ліворуч, а там снаряд прилетів. Звернув праворуч. Уже пізніше дізнався, що осколки упали за метр від дороги, де я був. Поверни я на кілька секунд раніше, і мене б зачепило. Але у кожного є свій янгол-охоронець», – переконаний Назарій.

У його хлопців з підрозділу також вони є – слава Богу, усі живі-здорові.

Хірург-стоматолог

На щастя, лікарські навички начальника в наданні екстреної допомоги нікому із співробітників не знадобилися. Але аптечка завжди при Гаврилюку. Він – дипломований медик. Хірург-стоматолог – його перша професія. І медичні знання не раз ставали в нагоді. У перші ж місяці війни провів на роботі інструктаж: що робити при переломах, пораненнях тощо.

Як медику, йому доводилося не раз консультувати колег щодо ліків.

«Люди, які звикли до однієї назви медпрепарату, на початку війни були розгублені – вони не могли знайти потрібні ліки. Багато аптек не працювало, а в тих, що відчинені, не було з потрібною назвою. Звичайно, я допомагав підібрати препарати аналогічної дії. Я досить непогано знаюся на ліках», – розповідає співрозмовник.

Не панікувати, швидко ухвалювати рішення він учився ще студентом медичного вишу, підробляючи на «швидкій» та проходячи практику в ургентному відділенні.

«Вночі часто виїжджали на аварії. Важко було на це все дивитися. Адже це нормально – боятися крові і всіх цих негативів. Але нас, лікарів, учили звикати до цього. І зараз це мені допомагає»,- каже він.

На запитання, чи не шкодує, що полишив медицину, не задумуючись, каже, що все зробив правильно – займається тим, що більше подобається зараз.

«Я раніше практикував як хірург-стоматолог. У мене і досі є діючий сертифікат, за яким можу працювати. Продовжую його, проходжу курси. Але свого часу зрозумів, що це не зовсім моє. І перейшов в енергетику. Все правильно зробив. І зовсім не шкодую, що закінчив медичний», – каже чоловік.

Біженці з окупованих територій Харківщини. Одна з волонтерських точок

Волонтер

У вільний від роботи час Назарій не лише консультував по медицині. Він організовував збір ковдр і теплих речей для хлопців на блокпостах, у лікарні, де жили діти, у яких немає батьків, привозив фрукти, солодощі, одяг. Діти та війна – особливо щемлива для Назарія тема.

«Привіз дітям мандарини, яблука та цукерки дітям. Роздаємо усім однаково. І що мене вразило: старші, 10-12 років, віддавали молодшим майже все, залишаючи собі одне яблуко чи одну цукерку. Мало не плакав», – згадує волонтер.

Він також розвозив гарячу їжу по підвалах трьох районів міста – Основ’янського, Слобідського та Немишлянського.

«Багато ресторанів, кафе у Харкові готували їжу для людей, які жили у підвалах, у метро, а також для ЗСУ. Багато з них і зараз продовжує це робити. Тоді, навесні, я якось зустрів свого друга – одного з таких. Він шукав машину, яка б розвозила обіди. Я погодився», – розповідає Назарій.

Його автівка дозоляла доставляти відразу до 500 порцій.

«Я створив свою, так би мовити, агентурну мережу. Мені давали заявки на кількість порцій. Перше, друге, салат, для дітей ще були солодощі – все чітко лімітувалося. Приїжджав до будинку, виходила людина, приймала їжу», – пояснив волонтер.

Про що мріє сьогодні енергетик, медик і волонтер? Обійняти у мирному Харкові батьків після довгої розлуки і на тиждень-два взяти мирну відпустку. Він знає, як її провести.

Але спершу треба пройти непростий осінньо-зимовий опалювальний сезон 20222023.

Глина Половик

Спагетті із Чехії для харків’ян. Історія людської подяки (фото)

Опублікував(ла) новина GX , 21.09.2022. Опубліковано в Регіон, Суспільство.

У цей день пригадався один телефонний дзвінок. Він мав місце навесні, напередодні Великодня, від харків’янки Валентини.

Разом зі своїм чоловіком Олександром вона усі довгі місяці війни перебуває у Харкові. Через обмеженість мобільності вони вже багато років не покидають квартиру, що в районі Салтівки. Але то окрема історія. А ця – про вдячність.

Дзвінок

«Я не пам’ятаю, коли була так довго у гарному настрої. Мабуть, уперше від початку війни. Цілий день була під враженням. Не знаю вкотре, але із задоволенням перечитую листа. Листа із Чехії. Я маю тобі розповісти», — зателефонувала Валентина наприкінці квітня.

Того дня по Харкову знову стріляли російські “гради”, руйнувалися будинки. Гучно гуркотіло і на кухоньці другого поверху старого будинку, який будували ще німецькі полонені часів Другої світової. А вона просто тішилася листом від незнайомих їй людей, які з-за кордону допомагають українцям. Вона була щаслива: їхня із чоловіком подяка дійшла до адресата.

«Я все життя намагалася одержати на копійку, а віддати на дві. Завжди жила за таким принципом – ніхто нікому нічого не винен. І зараз, у свої майже 80 років, так вважаю. Важливо у житті – бути вдячним. Сказати спасибі від душі також треба вміти», – впевнена харків’янка.

Пачка спагетті у гуманітарному кошику

З початку війни у двері пенсіонерів Валентини та її чоловіка Олександра постукав не один волонтер. В одному із чергових пакетів гумдопомоги господиня дістала пачку спагетті. І мимоволі посміхнулася. Макаронні вироби прийшли із-за кордону. До них додалося лаконічне послання українською мовою: «Бажаємо вам багато сил і думаємо про вас. Даніела + Вацлав. З любов’ю. Чеська Республіка”. І електронна адреса.

Через деякий час з Харкова на цю адресу було відправлено лист кількома мовами – німецькою, англійською та українською. До нього додалося сімейне фото із котом.

«Дорогі Даніела та Вацлав! Приблизно три тижні тому ми отримали продуктовий набір як гуманітарну допомогу Європи для України, там, серед іншого, була пачка спагетті з вашими іменами та електронною поштою. Ми дуже вдячні вам за підтримку та солідарність. Ми також вдячні вашій країні за зброю для нашої армії. На фото ви бачите мою дружину Валентину, мене та нашого кота. Він спав тоді в іншій кімнаті. Вітаємо вашу родину з Великоднем!» – написали вдячні харків’яни чехам, не дуже розраховуючи на відповідь.

Однак незабаром Олександр уже зачитував листа, до якого було додано фотографію подружньої пари. Незнайомі люди з невеликого чеського міста Табор дякували харків’янам, що ті відгукнулися. Для Даніели та Вацлава лист із Харкова, де йде війна, виявився важливим. Вони на нього чекали.

«Олександр, Валентина та чудовий кіт», – так починався лист.

Далі чехи дякували харків’янам за послання, бажали якнайшвидшого закінчення війни:

«Нам було дуже приємно, що ви написали нам. Це щонайменше, що ми можемо зробити для вас, і ми раді, що ви отримали невелику допомогу. Ми з вами все ще спостерігаємо ситуацію і не можемо уявити, що вам доведеться пережити. Ми дуже хочемо, щоб війна закінчилася якнайшвидше, і щоб ви жили у мирі та спокої. Ми думаємо про вас і бажаємо всім вам багато добра, особливо здоров’я. Я ще маю написати, що у вас дуже хороший кіт. Це радує. Я дуже люблю котів. Надсилаємо наше фото. Даніела та Вацлав. Чехія, Табір».

Листування

За першим листом був наступний, потім ще.

«Ми раді, що з вами все добре», – повідомили в черговий раз із Чехії.

Вони вибачалися, що не знають ні української, ні російської.

«Пишу через перекладача. На жаль, не знаю української. Трохи російську нам довелося вчити в школі, але багато чого забув. Ми можемо легко написати мовою, яка вам підходить, тоді я переведу це через Google», – написав Вацлав і побажав миру.

Чехи не пошкодували компліментів для старої кішки Валентини та Олександра і вирішили порадувати кошатників-харків’ян гарною мордочкою кота, який мешкає в Чехії.

Вяка-харків’янка

«Надсилаю вам фото кота моєї сестри. Його звуть Бертік. І він дуже кмітливий. Щиро вітаємо та бажаємо миру та тиші. Добре проведіть час і подбайте про себе», – бажали люди, яких доля звела завдяки вмінню бути людяними та вдячними.

Бертік из Чехії

«Сказати спасибі від душі також треба вміти, – повторила Валентина і через паузу продовжила. – Війна дуже жорстоко, боляче та нелюдяно пройшлася по всім нам. Тому так гостро сприймається кожен людський вчинок, слово, увага, подяка».

Галина Половик