«Ми заходили туди першими». Харківський скульптор і музикант майже рік захищає Україну (фото)

1028

Музикант, художник, скульптор Антон Дербілов був серед тих добровольців, які у перші дні широкомасштабного вторгнення приєднався до лав українських захисників. Він усміхнений, відвертий, прямий чоловік. Людина творчості, яка створювала скульптури, грала на укулеле, танцювала фламенко.

Останній рік харків’янин воює, і це також робить вправно. Він лаконічно, без води, розповідає, як вирішив мобілізуватись, про воєнну буденність, про наступ та оборону.

— Ви мали якийсь досвід, пов’язаний з армією?

—  У 2008 році мій друг організував страйкбольну команду і я грав у ній 5 років. Цей досвід мені дуже допоміг, бо на початку не було часу на навчання. Ми комплектувалися наспіх, мали зустрічати росіян на підступах до Харкова.

— Як для Вас почалася війна?

— 24 лютого я був у шоці, я не міг зрозуміти як це можливо у 21 столітті. 25 лютого я шукав місце, де можна вступити до лав Українського війська. Лише 26 лютого я вступив до 5-ї Слобожанської бригади.

— Ваш підрозділ брав участь у Харківському контрнаступі. Які населені пункти звільняли?

— Напередодні контрнаступу ми базувалися під Балаклією. 6 вересня ми пішли на неї в наступ. Для нас еталоном є Балаклія. Ми заходили туди першими. Місцеві не давали нам проходу: плакали, обіймали, цілували, падали на коліна, давали на руки своїх дітей. Згадувати це зараз приємно. Далі був Ізюм, Підлиман та Борове.

У Підлимані ми зайшли з кута, де ворог на нас не чекав. Ми перевіряли документи у місцевих, оглядали підвали. І тут через міст на відстані п’ятдесяти метрів на нас починають рухатися танки. Ми прийняли бій, нас атакували з трьох сторін. Снаряди лягали прямо поміж нами. Вибухи розносили будинки та гаражі. Бачу як побратима вже затаскують у двір. Останнє, що я від нього чув: «спина, спина». Далі ми зрозуміли що він «двісті». Наступного дня ми виносили загиблих, поранених, зброю і БК на руках. Суміжний підрозділ паралельно з нами мав відбити ділянку дороги, але їх вибили. Тому евакуації не було, і ми йшли пішки десь 5 кілометрів.

— Чи є тяга до творчості?

— За рік війни я намалював один портрет мого побратима на його день народження. Тяга до творчості є, але сил немає. Просто не маю ресурсу. На війні я зрозумів: щоб малювати, потрібно мати внутрішній спокій.  Коли малюєш, ти виражаєш і переносиш у творчість свій настрій. Коли я живу у тривозі та неспокої – мені важко малювати.

— За рік війни Ви ще не звикли до армії?

— У армію я потрапив у 42 роки. Людиною, яка має свої звички, внутрішні традиції, нюанси та правила. Я художник, тому до війни і армії взагалі ніякого стосунку не мав. Війна і армія – це те, до чого я не готувався.

— Чи змінили Ви своє ставлення до смерті?

— До війни я думав, що ставлюся до смерті філософськи. Але коли ти бачиш її на власні очі – це важко. Коли ти три дні не маєш можливості змити кров побратима з рук – це важко. І зрозумійте: ніхто до цього не готовий. Якщо ми й повернулися з війни зовнішньо фізично цілими, без подряпин і поранень, то всередині кожен пережив певний злам.

 Ви добре спите?

— На передку, під обстрілами у окопі в мене найспокійніший сон. У тилу іноді сняться важкі сни, і навіть, жахи.

— На війні тільки й розмов про мир. Про що говорять на передовій?

— Ми розуміємо, що дуже наївно будувати плани. Але все одно, ми прості люди. Ми усі на щось сподіваємося і фантазуємо. Улюблена тема – як буде далі, як ми будемо зустрічатися після війни, хто і який бізнес разом зможе створити. На війні зустрілися випадкові люди, що просто не могли зустрітися у звичайному житті. І я дуже вдячній долі за своїх побратимів, деякі з яких стали мені друзями.

Інтерв’ю опубліковано на офіційній сторінці Східного оперативно-територіальне об'єднання Національної гвардії України.

Довідка GX. Антон Дербілов народився у родині митців. Мати Олена Дербілова – графік, аквареліст та каліграф, батько Анатолій Дербілов – скульптор-монументаліст та майстер малої пластики.

Антон Дербілов займався створенням мініатюрної скульптури – втілював образи видатних історичних особистостей, військових (армій усіх часів та народів), а також казкових у стилі «фентезі». Його творчості властива вірність природним формам, історична точність деталей в одязі, форменому чи народному. На замовлення організаторів київського проєкту «Легендаріон» він створив серію українських персонажів – Богдана Ступки в образі Тараса Бульби, Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Сагайдачного, Івана Мазепи, Марусі Чурай, Отамана Сірка, Мольфарки. Виліплені в однотонному матеріалі пластики, ці фігурки та бюстики пізніше ллються в бронзі або модельній смолі, а потім колекціонери, за бажанням, можуть розмалювати їх акриловими фарбами.

Антон і його дружина Катерина створюють військові мініатюри для Європи та Америки. Для світових колекцій виліплено близько 5000 мініатюр. Також вони створили мініатюрну скульптурну композицію армії Богдана Хмельницького.