17 грудня в історії Харкова: цікаві події та яскраві особистості у житті міста (фото, відео)

17 грудня 1917 року у Харкові у залі Громадської бібліотеки відбувся вечір Олександра Вертинського, відомого поета «срібного віку» та виконавця музичних творів на власні вірші.

Довідка.  Олександр Миколайович Верти́нський (8 (20) березня 1889, Київ, Київська губернія — 21 травня 1957) — український кіноактор, композитор, поет і співак, кумир естради в першій половині XX століття.

Народився в сім’ї дрібного чиновника. Батько, Микола Петрович, походив із сім’ї залізничного службовця, був приватним повіреним і трохи займався журналістикою. Мати, Євгенія Степанівна Сколацька, народилася в дворянській сім’ї. Вона не перебувала в офіційному шлюбі з батьком Вертинського, оскільки перша дружина Миколи Петровича нізащо не хотіла дати чоловікові розлучення; він був вимушений усиновити своїх дітей, народжених у цивільному шлюбі, — старшу дочку Надію і сина Олександра. Рано втратив батьків і зв’язок із сестрою. В роки юності захопився театром, виступав в аматорських виставах і, як статист, на сцені київського театру Соловцова. На відміну від естрадних зірок початку XX століття, що прийшли на естраду з опереткової, а то і з оперної сцени, Олександр Миколайович вийшов з літературного середовища. Його розвиток, як творчої особистості, його світогляд і творчий стиль почали складатися на київських літературних зборах Софії Миколаївни Зелінської. А потім відправився підкорювати світ, вчився, втілював мрії…
Загадкою залишалася незмінна популярність Олександра Вертинського в різноманітної аудиторії. Часто причину його успіху бачили в тому, що його творчість «відобразила кризу духовної культури суспільства». Скоріше, його вкрай індивідуалістичні вірші припали до душі кожному. Для нього було характерне написання циклу віршів як «варіацій на тему», представлення своєрідної галереї символів одного образу, перенесення людських емоцій на неживі предмети, використання екзотичних назв і несподіваних порівнянь як спроби ослабити або ж абсолютно зняти відчуття тиску матеріальності світу. При цьому в своїх віршах він прагнув показати, що людина, ніким не зрозуміла і самотня, беззахисна перед лицем величезного безжального світу. Цьому світу байдуже, що смерть близької людини, розлука з улюбленою жінкою, нерозділене кохання і, нарешті, банальна зрада є, можливо, найстрашнішою трагедією в масштабах маленького всесвіту окремо взятої людини. Саме тому його пісні виявилися близькими кожному: кожен міг побачити в них себе.
Привабливим для публіки був також особливий стиль Олександра Миколайовича, його сценічна маска. З середини 1915 по кінець 1917 року артист виступав у гримі сумного П’єро.

Сам артист стверджував, що цей грим народився спонтанно під час його роботи на санітарному поїзді, коли він і інші молоді санітари давали невеликі «домашні» концерти для поранених і грим на сцені був необхідний виключно через сильне відчуття невпевненості і розгубленості перед переповненим залом. Але вибір маски П’єро був не випадковим. Образ багатостраждального блазня якнайкраще відповідав тій ролі утішника, яку вибрав собі артист. На естраді це було щось нове. Образ П’єро відображав внутрішній світ молодого Олександра Вертинського. Пізніше у нього з’явилася маска ніде не баченого чорного П’єро. Ця маска допомагала артистові входити в образ, давала відповідний емоційний настрій перед виходом на сцену, будила необхідні відчуття. П’єро — комічний страждальник, наївний і захоплений, вічно марячий про щось сумне блазень, у якому крізь комічну манеру видно дійсне страждання і дійсне благородство.

Олександр Миколайович з першої миті своєї появи на сцені відводив глядачів у свій примарний світ. Враження доповнювали уміло створені декорації і «місячне» світло: “Він виходив на сцену вже ґрунтовно загримованим і в спеціально зшитому костюмі П’єро. У мертвотному, лимонно-ліловому світлі рампи густо напудрена особа його здавалося нерухомою, висушеною маскою. Лише «яскраво-червона рана рота» і брови, що страждально здригаються, позначали «тліюче людське життя». Образ чорного П’єро, що з’явився пізніше, був іншим: мертвотно-білий грим на обличчі замінила маска-доміно, білий костюм П’єро замінило абсолютно чорне одіяння, на якому яскраво виділялася біла шийна хустка. Іншим було і враження глядачів. Новий П’єро став у своїх пісеньках іронічнішим і в’їдливішим за колишнього, оскільки втратив наївні марення юності і розгледів буденну простоту і байдужість навколишнього світу.
З успіхом прийшли сценічні зміни – вже з 1916 року він відмовився від маски П’єро і почав виступати в концертному фраку, у якому виступав все життя, ніколи не відступаючи від цього сценічного костюма, що став теж своєрідною маскою або, якщо завгодно, своєрідним символом.
Вертинський залишив Батьківщину на початку 1920 року, а повернувся лише в 1943 році. Успіх у різних країнах світу, безмежна любов до Парижу (Франції, яку називав другою домівкою) і бажане повернення до дому…
Артист чудово розумів, що офіційно він не визнаний, але лише юридично терпимий. А зали були переповнені.
Вертинського представляють як великого російського артиста. Але його українська ідентичність, яку він дедалі більше підтверджував, перебуваючи у своєму улюбленому рідному місті Києві в останні роки перед смертю, ніколи не підкреслювалася. Що він навіть мав ролі українською мовою у двох фільмах, зроблених у Києві в 1955-56 роках. Отже, в ім’я історичної справедливості, ось що він написав своїй дружині – грузинці Лідії з Києва 11 вересня 1954 року.

Вертинський помер 21 травня 1957 року.

Талановитому артисту присвячено одну з вітрин Музею Однієї Вулиці. У музеї представлені автографи О. Вертинського з текстами окремих пісеньок, фотографії, колекція грамплатівок 1930—1950-х років. У 2009 році музей проводив виставку «Александр Вертинский: Я готов целовать твои улицы…», присвячену 120-річчю з дня народження видатного шансоньє.

21 березня 2019 року на Андріївському узвозі у Києві було відкрито пам’ятник легендарному співаку та актору.

21 березня 2019 року «Укрпошта» ввела в обіг поштову марку «Олександр Вертинський. 1889—1957» номіналом 8,00 гривень (тираж 130 000); дизайн марки розробив Василь Василенко.

17 грудня 2003 року у Харкові, у художньому музеї, стартував дитячий фестиваль «Мітці майбутнього». Виставка мала назву «Різдвяна симфонія».

Будянська художня школа привезла до Харкова 30 художників та 60 робіт про зиму. У школі не просто вчили малювати малюків, а готували кадри для Будянського фаянсового заводу.
На жаль, незабаром фабрика зупинила виробництво. А 2021 року будівлю фабрики знесли за допомогою вибуху. Історія колись знаменитого будянського фаянсу було завершено.

Нагадаємо, Художній музей в Харкові, як і багато культурних закладів України, зазнав руйнувань від обстрілів рашистів (докладніше про наслідки в новині GX).

Фото, відео та матеріал: відкриті джерела, Галина Половик, Наталія Бойченко, GX